РОЗДІЛ 14. Чуже життя

– Радо, нарешті ти мене згадала.

Микола міцно пригорнув дівчину, та добрячий удар під дихало моментально послабив обійми. Хлопець закректав, зігнувшись, і ображено вирячився на свою кохану. Він очікував від неї докорів, можливо, навіть лайки, та ніяк не стусанів.

– Радо, може вам все-таки краще поговорити? – заступився за друга Пилип.

– Мені з ним нема про що теревенити, – відрубав майор. – А де Дмитрів?

– Якось дивно на тебе наше спільне прозріння подіяло... Ми всі згадали, а ти навпаки – забуваєш навіть те, що сталося щойно, – заквоктав Пилип.

– Ви теж згадали? Усе? – здивувався Тарас.

– Хто з нами зараз говорить: майор чи монах? – уточнила Олівія.

– Це не Рада? – тепер настала Миколина черга дивуватися. Скорчившись, він і досі намагався віддихатися.

– Упевнений, Хранитель не став би махати кулаками, тож тобі дісталося від майора, – розсміявся Томас. – Раджу тобі, Миколо, поки що триматися подалі від дівчини. Майор у нас дуже запальний і залицянь не потерпить.

Ці слова подіяли на Миколу як чарівна пігулка. Він миттю випростався і, всупереч застереженню, наблизився до Ради впритул, заглядаючи в чорні зіниці дівчини. Збоку це мало кумедний вигляд, наче він хотів побачити, де ж там, неначе на денці якогось глека, теплиться чужа душа.

Попри невтішний відгук на свою адресу, майор стримався і не відштовхнув від себе настирливого Радиного кавалера, а просто подався від нього геть і вмостився на дивані поруч із Томасом і його дружиною.

– Що я пропустив?

– Багацько що, – відповів Такеші, до цього занурений у споглядання саду крізь відчинене вікно.

– Увімкнімо телевізор, – запропонувала Олівія. – Це ж не тільки з нами відбувається. Може, причину вже виявлено?

З мовчазної згоди присутніх Томас увімкнув телевізор і всі зручно розсілися на напівкруглому просторому дивані. Лишень Микола напружено сидів на самому краєчку, нервово поглядаючи в бік своєї колишньої дівчини.

Всі телевізійні канали рясніли екстреними включеннями. Це було схоже на зведення з району бойових дій. Реальність тріщала і видозмінювалася. Одні будинки зникали, інші з’являлися, а деякі просто переінакшували вигляд. Перетворювався навіть ландшафт, але не через якийсь незнаний природний вплив. Здавалося, якийсь гігантський декоратор бавиться цілим містом, немов воно з картону.

Сонце, як і досі, яскраво сяяло, спроквола схиляючись до овиду. Ледь вловимий вітерець навіть не здужав зворушити придорожній пил. Птахи безтурботно перескакували з гілки на гілку та кружляли в небі, байдужі до паніки серед люду.

Несподівано відновлені спогади для багатьох виявилися фатальними. Організми літніх киян не витримали сильного стресу. Загострені відчуття підлітків з нестійкою психікою спричинили спроби суїциду. Деяких дітлахів так і не вдалося врятувати. Люди виявилися не готовими до втрати лікувальної пігулки забуття.

Вулицями мчали «швидкі» з постраждалими. Не дочекавшись міських служб порятунку, чимало людей добиралося до лікарень своїм ходом, нехтуючи правилами дорожнього руху. На дорогах прибувало потрощених машин. Поліцейські лише починали складати протоколи, а поруч уже зіштовхувалися інші автомобілі. Телефони комунальних служб розривалися. Настала мить, коли сервери не витримали навантаження і вирубились.

Гості в будинку Миколи у гробовій тиші спостерігали за кривавим видовищем на екрані. Стандарти журналістики гіпертрофувалися до немислимих висот. Глядачам демонстрували смерть, страждання, сльози під соусом сенсацій.

У всій цій істерії вирізнився окремий сюжет. Транслювали відео з камер спостереження, де, за словами журналістів, невідомі спробували підірвати прибутковий будинок Сироткіна по вулиці Володимирській. Які лише припущення не висували журналісти, експерти в студії, коментатори. Всі, як один, мовили туманними фразами, де переважали слова з часткою «не»: «ми не знаємо», «невідомо», «незрозуміло», «таке неможливо»...

Раз за разом повторювали запис із центру міста, знятий із безлічі камер. Гуркіт був такий, що від вибухової хвилі обвалилося кілька сусідніх будинків. Решта будівель на історичному п’ятачку навколо Золотих воріт, схоже, пережили землетрус: вікна розбиті, стіни помережані тріщинами. Однак інтерес глядачів, здатних абстрагуватися від власних переживань, переключився на реальний екшн у вигляді погоні за невідомими підривниками.

– Мені здається, я знаю, хто ці невідомі, – сказав Пилип, вдивляючись у картинку на екрані.

 – Тобі здається, а я в цьому абсолютно впевнений, – тяжко зітхнув Тарас. – І що він тільки хотів цим добитися? Вирішив побавитися в самотнього вовка?

– Про це ми дізнаємося, коли Андрій повернеться, – дотримуючись своєї мудрої величі, відказав Такеші.

– Невже він збирається привести поліцейських до нас? – злякалася Олівія.

– Мені не дуже хочеться хвалити Андрія, одначе мушу визнати: хлопець він розумний, тож стосовно цього ми можемо бути цілком спокійні.

А тим часом журналісти емоційно коментували, спостерігаючи з висоти за поліцейськими автівками, які щодуху наздоганяли грабіжників.

– Грабіжників? – здивувалася Олівія. – Що вони пограбували?