Розділ 13. Оберіг із минулого

Відучора все місто гуділо переповненим вуликом. Зникнення мікрорайону стало суперновиною для журналістів, це гаряче обговорювали у кожній квартирі, та й узагалі деінде – аби зібралося двійко людей. Вирушаючи на роботу, жителі Києва з побоюванням розглядалися, очікуючи апокаліпсису.

Виринаючи з метро, ​​городяни щонайперше насторожено озиралися – чи все на поверхні залишилося звичним.

Крім раніше згаданого району, інші ділянки Києва збереглися. Місто намагалося жити цілком буденним життям, наскільки це було можливо за оголошеного міською владою надзвичайного стану.

– Радо, ти ціла? – Микола підскочив до дівчини, кинутої ударом на коліна. Та незмигно дивилася на посмикування закривавленого тіла, виваленого з машини якраз перед нею.

Колишній хлопець усіляко намагався вивести кохану із шоку: тряс її за плечі, погладжував по спині. Коли ж Микола заповзявся обціловувати щоки та скроні, а обіймати занадто зухвало, Рада демонстративно простягла руки, відпихаючи настирливого залицяльника.

– Це ж Бахті! – вигукнула дівчина, тільки-но потерпілий закректав і підвівся на ліктях. Він мотнув головою, немов струшуючи залишки сну і, почувши своє ім’я, вмить знайшов поглядом у натовпі дівчину ромської крові. Привітно усміхнувшись, він затим злякано озирнувся позад себе і, схопившись на ноги попри біль, у два стрибки опинився поруч із Радою.

Не встигла вона й оком кліпнути, як циганський барон зірвав хрестик з її грудей і глянув на небо, немов пильнуючи, чи не розверзнуться небеса і чи не хлине зараз дощ.

– Майоре, скоріше ховайтеся! – крикнув він у порожнечу.

– Що ти витворяєш! – обурився Хранитель, але опиратися поверненню Тараса вже не міг.

– Привіт! Давно не бачилися, – поздоровкався з попутниками майор, ледве опинившись у тілі дівчини. – Бачу, ви не дуже мені раді...

– А де ти був? Я думала, ти спав, – щиро здивувалася Рада.

– Виходить, монах мене самовільно вигнав.

– Ти покинув тіло без моєї допомоги, і навіть без мого відома, але визнаю, я заважав тобі повернутися, – без почуття провини, спокійно відказав монах.

– Але чому? – вся увага дівчини перемкнулася на внутрішній діалог.

– Андрію, не стовбич, як істукан! – розривався Бахті, оточений цілою юрбою роззяв. – Швидше вези відсіля Раду! Треба захистити всі душі в її тілі.

– Дивіться! – загорлав хтось із натовпу, і вуличні ґави негайно витріщились у вказаному напрямку.

– Що там? – потрапила в полон допитливості Рада, а поруч неї й Олівія.

Навколо клацали фотоапарати туристів і камери мобільних телефонів, хтось набирав близьких і знайомих, аби через відеодзвінок передати унікальне явище в самому центрі міста. Без будь-якого зовнішнього впливу будівля на розі вулиць Володимирської та Прорізної танула, немов морозиво в спеку. І замість ажурних стін старовинного будинку вимальовувалася якась чужа людському сприйняттю конструкція. Віддалено вона нагадувала піраміду з невідомого матеріалу: щось середнє між металом і, напевно, гірською породою.

Навіть найхворобливіший мозок не зміг би сконструювати цю споруду,  оскільки вона суперечила законам фізики. Яким чином вона не падала на сусідні будинки – чистісінька загадка. Це був не будинок, позаяк не виднілося вікон і дверей; не вежа, хоча за висотою цілком могла б позмагатися з Токійською. І в цьому був парадокс її стійкості, адже висота не відповідала діаметру.

Видіння виявилося нетривким. Промайнула хвилина – і споруда стала маревом розчинятися в повітрі, але набагато швидше, ніж при виникненні. І знову з нізвідки з’явилася будівля, відома історикам як будинок Сироткіна. У пам’яті старожилів він залишився знаний тим, що на першому поверсі тут колись був ресторан «Лейпциг» із досить-таки пристойними стравами німецької кухні. Але це було далебі так давно, немов у доісторичну епоху, бо вже кілька десятиліть у красивому будинку не мешкало ні душі.

– Ви бачили це? – лише й спромоглася вичавити Олівія до ошелешеного люду навколо себе.

Навряд чи в натовпі зрозуміли англійську мову, та видовжені від здивування обличчя послугували їй відповіддю.

– Андрію, чого ти гаєшся? Скоріше забирай Раду звідси! Вони вже зовсім поруч! – долаючи біль, кричав Бахті.

Увесь гурт разом з дівчиною не став з’ясовувати, хто такі «вони». Дмитров підхопив Раду під руку і потягнув її до станції метро «Золоті ворота».

Навіть по зникненню міражу циганка не зводила погляду з будівлі. Таке променіння згустку світла замість будинку сліпило очі, немовби Рада дивилася прямісінько на сонце. Це прекрасне видовище кинуло дівчину в транс, та руки Дмитрова, охопивши її, визволили від прекрасної мани і повернули в реальність.

– Стривайте, – спробувала Рада послабити хватку адвоката, – я мушу дізнатися, де моя мама.

Дівчина рвалася до розпростертого на асфальті циганського барона, та гамуючи спротив Ради, адвокат відводив її далі.

– Бахті! Я повинна поговорити з ним! Лише хвилину! – благала дівчина, плачучи від відчаю.

– У тебе немає цієї хвилини, – гаркнув Дмитров, коли його делікатність не допомогла. – Заради твого порятунку Бахті пожертвував життям. Хочеш, щоб це було марно?