Розділ 12. Доля Русалочки

– Радо, оце так щастя, що ти повернулася! Дивовижно! Ти знов така, як і була! – Пилип на метр перед собою бризкав слиною, не стримуючи захоплення.

– Не розумію про що ти? – Рада з острахом ступила далі від явно ненормального чоловіка.

– Знаєш, коли Анна кинула твого телепня, він впав у депресію. Тоді на нього страшно було глянути. Тиняється офісом такий хмурий і злий, що часом аж хочеться його прибити, щоб і сам не мучився й інших не діставав. Після роботи зависає в клубі мало не до ранку. Напивається до бісиків і додому повзе на автопілоті. Аж чудно, що його жодного разу не обчистили десь на вулиці. Хоча, хто його знає, через що він пройшов... Він же замкнувся в собі, нічого не розказує, навіть мені, своєму найкращому другові.

– Телепень – це Коля, Микола? – уточнив Дмитров.

– Еге, він. Я кажу йому: «Ось бачиш, через цю відьму ти відштовхнув таку гарну дівчину». Адже ви ж так сильно кохали одне одного, аж заздрість брала.

Рада відійшла ще на крок, та стілець, впершись у ноги, дав зрозуміти – відступати далі нікуди. Нахлинув такий страх, що потьмяніло в очах. І незрячими стали всі душі всередині дівчини. Тарасу були знайомі ці відчуття. Ще нещодавно він пережив подібне: тривога від очікування, страх перед невідомим і жах від невблаганного насування брили, яка пре на тебе, наче льодовик на корабель у холодних морях. Ти бачиш тільки десяту частину від того, що зараз обрушиться. Можливо, спогади виявляться такими болючими, що людське тіло не впорається з запечатаними подіями, котрі випірнули з небуття.

Рада вперто опиралася натиску. Вона тримала оборону до останнього, не дозволяючи захисній шкаралупі тріснути.

– Чудасія, що ми тут зустрілися! – теревенив і далі Пилип. – Я в цьому ресторані раніше ніколи не бував. Хто б міг подумати, що ти тут опинишся. Тільки нікуди не йди. Згода? Зараз прийде Микола.

– Ти зустрінешся тут із Миколою? – ледь чутно зронила Рада.

– Не з ним, але він також прийде. Точніше, він уже тут, – вищирив зуби Пилип, дивлячись над плечима Ради і привітно махаючи появі хлопця.

Тарас у прямому й переносному сенсі очима дівчини оцінив колишнього бойфренда Ради. Це був упевнений у собі харизматичний плейбой. Окрилений увагою присутніх в ресторані жінок, він хизуючись простував до їхнього гурту, артистично усміхаючись, немовби всесвітньо відомий піаніст на сцені, який під бурхливі оплески підходить до свого величного інструменту.

Його зовнішність відображала час: витончене, навіть дещо манірне лице з пещеною, аж сяйною від білизни шкірою без будь-якого натяку на рослинність, як у безбородого парубчака. Він був настільки ідеальний, що годі до чогось і причепитися. Складалося враження, що бригада стилістів ретельно продумала його образ, починаючи від короткої модної стрижки і закінчуючи світлим костюмом, що ідеально підходив і для роботи, і для прогулянки з подружкою. Якщо коротко охарактеризувати телепня Миколу, як про нього відгукувався Пилип, це був ідеал для образу принца на білому коні. Тож не дивно, що Рада в нього закохалася.

Його квітучий вигляд дочиста зруйнував змальований Пилипом образ коханця, убитого горем від втрати любої дівчини.

Серце Ради закалатало з неймовірною силою, та це було не хвилювання захоплення. Скоріше дівчину скував жах на межі з відчаєм від близької загибелі. Саме такі почуття переживає засуджений до страти, взрівши гільйотину.

Емоції зашкалювали всі мислимі межі людської витривалості, паралізували замкнутих у тілі дівчини монаха і майора. Страх Ради застував їм світ і відібрав змогу мовити хоч слово.

Неначе відчувши розпач дівчини, Дмитров підійшов до Ради і лагідно взяв її за руку, показуючи присутнім, що тепер вони пара, і цього нікому не змінити.

Нічого не підозрюючи, Микола із левиною величчю підійшов до них. Але варто було йому розгледіти обличчя дівчини, з якою спілкувався його друг, і побачити долоню колишньої в руці суперника, надутість плейбоя прожогом зникла, і Микола обернувся на звичайнісінького дворового кота.

– Микоро [15], добрий день! – із поклоном привітав його монах.

Колишній хлопець Ради дзеркально схилився перед іноземцем, тим самим підтвердивши, що ці двоє зустрічаються вже не вперше.

– Справді добрий день, Такеші! Дівчина, про яку ми вам говорили, знову з нами. Ось вона! – Пилип, усміхаючись на всі зуби і безперервно кліпаючи від задоволення, вказав на Раду.

У цю мить дівчина відчула себе цінним експонатом на престижному аукціоні, під палючими і сліпучими софітами. Пилип так гучно її представив, що викликав інтерес не лише серед свого гурту, а у всіх відвідувачів ресторану з офіціантами разом узятими.

– Ти – та сама Рада?! – зрадів буддійський монах.

Дівчина сполохано позадкувала до Дмитрова, шукаючи прихистку. Це завадило незнайомцям оточити її.

– Охолоньте! – моментально відгукнувся на її заклик адвокат. – Тієї Ради, яку ви знали, вже немає. Дівчина поруч ці мною не пам’ятає вашого товариства.

– Як це розуміти? – Пилип безцеремонно витріщався туди, де за спиною Дмитрова сховалася Рада.

– З її пам’яті викреслені спогади про ті три роки, проведені поза храмом.

– Тоді це повний крах, – Пилип приречено глянув на Такеші, який впився в дівчину поглядом, немов намагався викрити її в обмані.