РОЗДІЛ 12. Доля Русалочки

– Радо, оце так щастя, що ти повернулася! Дивовижно! Ти знов така, як і була! – Пилип на метр перед собою бризкав слиною, не стримуючи захоплення.

– Не розумію, про що ти? – Рада з острахом ступила далі від явно ненормального чоловіка.

– Знаєш, коли Анна кинула твого телепня, він впав у депресію. Тоді на нього страшно було глянути. Тиняється офісом такий похмурий і злий, що часом аж хочеться його прибити, щоб і сам не мучився, й інших не діставав. Після роботи зависає в клубі мало не до ранку. Напивається до бісиків і додому повзе на автопілоті. Аж дивно, що його жодного разу не обчистили десь на вулиці. Хоча, хто його знає, через що він пройшов... Він же замкнувся в собі, нічого не розказує, навіть мені, своєму найкращому другові.

– Телепень – це Коля, Микола? – уточнив Дмитрів.

– Еге, він. Я кажу йому: «Ось бачиш, через цю відьму ти відштовхнув таку гарну дівчину». Адже ви так сильно кохали одне одного, аж заздрість брала.

Рада відійшла ще на крок, однак стілець, впершись у ноги, дав зрозуміти: відступати далі нікуди. Нахлинув такий страх, що потьмяніло в очах. І незрячими стали всі душі всередині дівчини. Тарасу були знайомі ці відчуття. Ще зовсім недавно він пережив подібне: тривога від очікування, страх перед невідомим і жах від невблаганного насування брили, яка пре на тебе, наче льодовик на корабель у холодних морях. Ти бачиш тільки десяту частину від того, що зараз обрушиться. Можливо, спогади виявляться такими болючими, що людське тіло не впорається із запечатаними подіями, які виринули з небуття.

Рада вперто опиралася натиску. Вона тримала оборону до останнього, не дозволяючи захисній шкаралупі тріснути.

– Чудасія, що ми тут зустрілися! – теревенив і далі Пилип. – Я в цьому ресторані раніше ніколи не бував. Хто б міг подумати, що ти тут опинишся. Тільки нікуди не йди. Згода? Зараз прийде Микола.

– Ти зустрінешся тут із Миколою? – ледь чутно зронила Рада.

– Не з ним, але він також прийде. Точніше, він уже тут, – вищирив зуби Пилип, дивлячись над плечима Ради і привітно махаючи хлопцеві, що з’явився.

Тарас у прямому й переносному сенсах очима дівчини оцінив колишнього бойфренда Ради. Це був упевнений у собі харизматичний плейбой. Окрилений увагою присутніх у ресторані жінок, він, хизуючись, простував до їхнього гурту, артистично усміхаючись, немовби всесвітньо відомий піаніст на сцені, який під бурхливі оплески підходить до свого величного інструмента.

Його зовнішність відображала час: витончене, навіть дещо манірне лице з пещеною, аж сяйною від білизни шкірою без будь-якого натяку на рослинність, як у безбородого парубчака. Він був настільки ідеальний, що годі до чогось і причепитися. Складалося враження, що бригада стилістів ретельно продумала його образ, починаючи від короткої модної стрижки і закінчуючи світлим костюмом, що ідеально підходив і для роботи, і для прогулянки з подружкою. Якщо коротко охарактеризувати телепня Миколу, як про нього відгукувався Пилип, це був ідеал для образу принца на білому коні. Тож не дивно, що Рада в нього закохалася.

Його квітучий вигляд ущент зруйнував змальований Пилипом образ коханця, вбитого горем від втрати любої дівчини.

Серце Ради закалатало з неймовірною силою, та це було не хвилювання захоплення. Скоріше дівчину скував жах на межі з відчаєм від близької загибелі. Саме такі почуття переживає засуджений на страту, побачивши гільйотину.

Емоції зашкалювали за всі мислимі межі людської витривалості, паралізували замкнутих у тілі дівчини монаха і майора. Страх Ради заступив їм світ і відібрав спроможність мовити хоча б слово.

Неначе відчувши розпач дівчини, Дмитрів підійшов до Ради і лагідно взяв її за руку, показуючи присутнім, що тепер вони – пара і цього нікому не змінити.

Нічого не підозрюючи, Микола з левиною величчю підійшов до них. Але варто було йому розгледіти обличчя дівчини, з якою спілкувався його друг, і побачити долоню колишньої в руці суперника, як надутість плейбоя прожогом зникла, і Микола обернувся на звичайнісінького дворового кота.

– Микоро [15], добрий день! – з поклоном привітав його монах.

Колишній хлопець Ради дзеркально схилився перед іноземцем, тим самим підтвердивши, що ці двоє зустрічаються вже не вперше.

– Справді добрий день, Такеші! Дівчина, про яку ми вам говорили, знову з нами. Ось вона! – Пилип, усміхаючись на всі зуби і безперервно кліпаючи від задоволення, вказав на Раду.

У цю мить дівчина відчула себе цінним експонатом на престижному аукціоні під палючими і сліпучими софітами. Пилип так гучно її представив, що викликав інтерес не лише серед свого гурту, а й у всіх відвідувачів ресторану разом з офіціантами.

– Ти – та сама Рада?! – зрадів буддійський монах.

Дівчина сполохано позадкувала до Дмитріва, шукаючи прихистку. Це завадило незнайомцям оточити її.

– Охолоньте! – моментально відгукнувся на її заклик адвокат. – Тієї Ради, яку ви знали, вже немає. Дівчина поруч зі мною не пам’ятає вашого товариства.

– Як це розуміти? – Пилип безцеремонно витріщався туди, де за спиною Дмитріва сховалася Рада.

– З її пам’яті викреслено спогади про три роки, проведені поза храмом.

– Тоді це повний крах, – Пилип приречено глянув на Такеші, який впився в дівчину поглядом, немов намагався викрити її в обмані.