Дві таємниці мого тіла

РОЗДІЛ 7. Той не циган, хто не любить золото

Навичка зломщика не підвела адвоката: невдовзі він відімкнув кабіну гвинтокрила. Проте, щоб завести двигун, майору довелося пововтузитись.

– Ти впевнена, що ми не розіб’ємося? – Дмитрів стривожено глянув на дівчину за штурвалом, сівши поруч.

 – Не дрейф, усе буде в ажурі, – бадьоро відповів Хранитель, передчуваючи нові для себе враження. Майор останнім часом на дух не переносив адвоката, тому й попросив монаха вести розмови.

Тарас перевірив роботу приладів, рівень пального в баках і задоволено кивнув. Усе було саме так, як він припускав. Якийсь технік-фанат відновив раритетний апарат і підтримував його у відмінному стані.

– Огляд завершено, – сказав Хранитель механічним голосом із гри онука фельдшерки і, підморгнувши переляканому адвокату, додав: – Надягніть шолом – це додасть вам рішучості.

– Куди ти збираєшся летіти? – запитав Дмитрів, коли лопаті розігналися так, що ревіння розкотилося на всю околицю. Ще хвилина – і всі місцеві збіжаться на звук двигуна, а серед них, певне, і власник викраденого апарата.

– Туди, куди й планували, – в Румунію, – відповіла дівчина.

– А як же кордон?

– Ти що – бачиш у небі якісь крилаті загородження чи, може, літаючих прикордонників?

– А що, якщо нас зіб’ють? – не вгавав адвокат.

– Щодо цього... Звісно, нас помітять і стежитимуть до посадки, але збивати ніхто не буде. Тож не панікуй, – відповів майор і впевнено підняв у небо вертоліт.

Спокій, з яким летіла дівчина, дещо розвіяв сумніви Дмитріва. Зараз, на висоті щонайменше двох кілометрів над землею, коли під ними пропливали бліді вогники і незвична вібрація лоскотала нерви, він не хотів відволікати супутницю від управління. Та ще й шум заважав. Адвокат розміркував, що краще дочекатися приземлення, а відтак уже розпитати, де вона навчилася керувати вертольотом.

Ранкове сонце змішало на небосхилі барви, відганяючи передсвітанкову синь жовтогарячими потоками. Але мальовниче небо мало тішило Дмитріва. Він напружено вдивлявся в густу зелень кущів і дерев, остерігаючись, що звідти ось-ось вистрілять і неодмінно зіб’ють гвинтокрил. Вони летіли якихось пів години, та це були, мабуть, найбільш напружені тридцять хвилин у житті Дмитріва, хоча йому довелося побувати не в одній катавасії.

Як відомо, пілота оцінюють за вмінням не стільки управляти апаратом у небі, як м’яко приземлитися. Після того як Рада посадила вертоліт на полі поблизу лісу, Дмитрів остаточно переконався, що ця тендітна дівчина неодноразово пілотувала. Адвокат так і не встиг її розпитати – циганка вистрибнула з кабіни вертольота, не чекаючи повної зупинки лопатей. Дмитрів поквапився вистрибнути слідом за Радою, проте, ледь торкнувшись босими ногами землі, завив від болю: навколо стирчала стерня від скошеної сої. Дівчина ж ішла по стерні дуже акуратно, аби не поранити і без того побиті ступні.

Обоє втікачів, похапцем покинувши хату фельдшерки, залишили в сінях взуття, без якого зараз довелося сутужно. До того ж, мало було мандрівникам сухих стебел, які голками стирчали із землі, впиваючись у ноги, так ще й зарядила злива.

Сяк-так пробігши із сотню метрів, порушники державного кордону сховалися в лісі і від дощу, і від, напевне, посланих на їх пошуки прикордонників.

– І що тепер? – захекано запитав адвокат. – У який бік підемо?

– До дороги, – майор впевнено вказав рукою напрямок.

– А ти переконана, що дорога там? Що, вже бувала тут?

– У Румунії мені не доводилося бувати, але з висоти неважко запам’ятати місцевість, щоб орієнтуватися на ній, – відказав майор.

Дмитрів знову вп’явся в дівчину пронизливим поглядом, але змовчав і слухняно попростував за нею.

– Думаєш, вийти до дороги – хороша ідея? Нас же розшукують прикордонники, – вже біля краю лісопосадки запитав адвокат.

– Поки що час на нашому боці. У нас є шанс змішатися з місцевими.

Тут крізь завісу дощу показався легковик. Щосили зацідивши адвокату в щелепу, майор метнувся на дорогу. Від несподіваного удару Дмитрів звалився у багнюку і, виборсуючись, тільки й бачив безсовісну втечу своєї супутниці.

Дівчина вискочила перед самою машиною. Незважаючи на зливу і мокрий асфальт, водій дивом устиг загальмувати і не збити Раду. Дівчина гепнулася просто в калюжу і щось загорлала молодій парі, яка вискочила з авто. З першого погляду Рада непохибно розпізнала іноземних туристів. Попри початок серпня, вони були не за сезоном тепло вдягнені, і це видавало в них жителів території з досить примхливою погодою, певніше за все, громадян Сполученого Королівства.

Жінка прожогом кинулася до заплаканої дівчини, нахилилася над нею, допомогла встати і, турботливо тримаючи під руку, підвела до автівки. Потерпіла відразу зі стогоном впала на заднє пасажирське сидіння. Тим часом водій підбіг до Дмитріва, який намагався підвестися, і розкрив над ним парасольку.

– Пробачте, з вами все гаразд? Можете встати? – запитав він по-англійськи.

– Спробую, – відповів Дмитрів і став повільно підводитися, косо поглядаючи на Раду.

– Я допоможу вам дійти до автомобіля, – запропонував чоловік.

– Дякую… Думаю, я й сам зможу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше