Розділ 6. Ворог атакує нашу цитадель!

– Хто це? І чому ми тікаємо? – занепокоїлась Рада, коли Дмитрів виїхав за місто.

– Тому що вони за нами гоняться, – спокійно відповів адвокат.

– А чого це раптом вони вчепилися за нас?

– Аж ніяк не раптом. Я цю машину запримітив ще на виїзді із Хмельницького. Спершу подумав було – ну, мало які авто їдуть за нами. Сумніви розвіялися, коли я побачив машину на трасі після того, як ми відхилилися від маршруту, щоб купити тобі ліки. Вони точно чекали на нас. І до Чернівців їхали.

– Ти знаєш, хто вони? – Рада розуміла, що це дурне запитання, але не могла не поцікавитись. Якби він знав, не сумнівався б у переслідуванні.

– Ні, – підтвердив припущення дівчини адвокат.

За містом вони вже збиралися звернути на трасу в бік кордону з Румунією, та ззаду несподівано пролунав хлопок.

– Що це було? Колесо лопнуло? – злякано глянула на водія Рада.

Дмитрів озирнувся: до них стрімко наближався їхній автомобіль – той, у якому вони допіру їхали.

– У нас стріляють, – адвокат різко вивернув кермо вправо, підрізавши тим самим авто в другому ряду.

Цей маневр дозволив би втікачам відірватися від переслідувачів, проте, на біду, ті пішли на крайні заходи. Їхня автівка щосили гепнула в зад машину, яка перегородила шлях, виштовхнувши її за перехрестя на зустрічну смугу, від чого із жахливим скреготом зіткнулись декілька зустрічних авто. Вивільнивши таким чином собі дорогу, вони погналися за автомобілем адвоката. Знову почулися звуки пострілів.

– Глянь, що там у них у бардачку, – скомандував Дмитрів.

Рада слухняно полізла в бардачок і витягла пістолет, сторожко тримаючи його кінчиками пальців за рукоятку.

– Дуже добре! Стріляти вмієш? – запитав він дівчину і різко крутонув кермо, помітивши у дзеркало, як один із бандитів висунувся у вікно, знову лаштуючись стріляти.

– Я? – злякалася Рада. – Ні, звісно!

– Тоді тримай кермо, – Дмитрів вихопив із її рук пістолет і опустив скло дверцят.

Дівчина в паніці схопилася за кермо і несамовитим поглядом втупилася на дорогу. Поле зору звузилося до дев’яноста градусів, і вона вже не бачила і не чула, що робить Дмитрів. Із заціпеніння Раду вивів звук пострілу, але циганка не отямилась, а ще більше переполохалась і різко вивернула кермо. Автомобіль хитнувся, з’їхав у кювет і завалився на бік. Позаяк стріляючи адвокат змушений був відстебнути пасок безпеки, зараз він усім тілом навалився на дівчину, притиснуту дверцятами авто з її боку.

Поки Дмитрів і Рада приходили до тями після падіння, переслідувачі підбігли і, схопивши адвоката за шкірки, витягли із салону. Потім з-під дверцят дістали Раду.

– Це тобі за мою машину, – захекано гаркнув один із молодиків і засадив адвокату кулаком у живіт. Від болю той осів на коліна, проте двоє бандитів знову поставили його на ноги для наступного удару. Власник машини в хижому передчутті потер свій кулак і знову замахнувся. – А це за те, що хлопцям довелося стріляти в мій скарб!

– Хранителю, ти можеш зробити хоч що-небудь? – пошепки молила Рада, вражено дивлячись, як б’ють Дмитрова. Четвертий із переслідувачів, стоячи біля дівчини за спиною, однією рукою утримував її за горло, а іншою вивернув їй руку під лопатку і при будь-якому поруху бранки здіймав її вище, від чого Рада жалібно верещала.

– Я не майор і ніяких прийомів не знаю, – сумно відповів Хранитель.

Раді залишалося лише дивитися, як на її очах нещадно б’ють супутника. Від безсилля сльози текли струмками. І не було ніякого сенсу кликати на допомогу. Машини, проїжджаючи по шосе, спершу пригальмовували, але затим летіли собі далі.

– Досить йому, – крикнув той, що тримав Раду. – Треба валити звідси, поки фараони не приперлись.

– А як же моя машина? – обурено вигукнув екзекутор.

– Чорти її не вхоплять. Сірий, залишайся тут і розберись, – скомандував бандит позаду циганки. – Гайда!

Рада бачила, як Дмитрів після ще одного добрячого удару під дихало та в щелепу упав без свідомості. Потім вона ледь встигла відчути, як щось важке торохнуло її тім’ячко, і в очах потемніло.

Отямившись, Рада не відразу зрозуміла, де вона зараз. Голова нила, як після похмілля. Чернець методично перетирав мотузки на руках дівчини об арматурний прут. Адвокат, теж зв’язаний, простягнувся поруч на бетонній підлозі. Вони лежали в якійсь комірчині із цегляними стінами і маленьким віконцем під низенькою стелею. Певно, тут треба нахилити голову, аби ходити. За широкими гаражними дверима почулося кудкудакання курей, а за стінкою позаду – рохкання свиней і гуркіт корита, яке торсали рилами голодні тварини.

– Куди вони нас привезли? – запитала Рада у монаха, зайнятого наполегливим вовтузінням.

– Не маю найменшого поняття.

Почувся тихий стогін – це адвокат помалу приходив до тями.

– У нього поганенький вигляд. Вони що, добивали його лежачого? – здригнулася Рада.

– Ні. Це його вже тут катували. Отож треба швидше звідси тікати, доки й до нас черга не дійшла. Не люблю болю.