ПРОЛОГ

Такеші мчав автівкою безлюдними вулицями Кіото, анітрохи не зважаючи на безглузде блимання пізніх світлофорів. За кілька годин місто стало схожим на примару. Звісно, Кіото поки що не як Гункандзіма [1] – місто на невеличкому острові, покинуте після завершення грандіозного проєкту з добування вугілля із морського дна. Розвинуте колись промислове селище знелюдніло, коли нафта відвоювала у вугілля першість із видобутку і всі шахти закрили. Позбувшись роботи, люди вимушено полишили острів. У Кіото ще тліли вогники життя: хтось народився, когось не стало на цьому світі, можливо, якась пара створилася, а комусь судилося розлучитись. Мешканці не бажали покидати рідне місто, яке за свою багатовікову історію пережило бозна-скільки воєн і стихійних лих. Кожен куточок, наповнений духом предків, міцно утримував останніх хранителів людської пам’яті.

Лише нещодавно Японія востаннє відзначила О-бон [2] – день поминання покійних. Ніколи більше жителі країни не ступлять на рідну землю і не покладуть на могили предків гілочки сакаки і коямакі [3]. Не запалять мільйони ліхтариків, аби душі небіжчиків спромоглися знайти дорогу додому, і не станцюють ритуальний танець бон одорі, щоб заспокоїти дух предків.

Заздалегідь попереджені жителі Японії вже покинули домівки, компанії, ферми, навчальні заклади, крамнички, де багато поколінь вели сімейний бізнес. Культурний спадок вивезли з музеїв і бібліотек задовго до крайньої дати евакуації. І нині це чисте в усіх сенсах місто, як і всі інші японські міста й села, було віддане в жертву богам, повелителям водної стихії. Незабаром усе, що цінував Такеші, зникне в глибинах океану. Ніхто не в змозі зупинити нещадну стихію, та найголовніше зараз – зберегти людські життя. І тоді хай навіть на штучних плавучих островах, але Японія неодмінно відродиться.

На панелі авто вкотре завібрував телефон. Такеші зумисне вимкнув звук, аби не сперечатися з начальником. Він чи не сотні разів чув докази, що нема сенсу витрачати час на тих, хто не бажав урятуватися. Та професійний рятувальник і думки не допускав покинути свого наставника на неминучу погибель. 

Після смерті батьків Такеші, будучи вже досить дорослим для притулку, жив у буддистському храмі. У школі юнак соромився свого сирітства і після випуску втік із храму в місто. Відтоді як живцем згоріли його батьки, він твердо вирішив, що стане пожежником і не дозволить людям помирати в полум’ї. Одержимий цією ідеєю, Такеші відразу після закінчення школи в Кіото поїхав у Токіо. Він неабияк тренувався, щоб стати успішним, і ці старання помітили. Незабаром Такеші перевели до найкращого в світі рятувального загону Hyper Rescue [4]. Пройшовши серйозний відбір (десять претендентів на місце!), він потрапив до другого загону, в якому рятували від різних стихійних лих. Такеші не лякали цунамі, землетруси, урагани, чоловік готовий був віддати всього себе заради порятунку людей. Але все ж, маючи омріяну роботу в пожежній службі, він нутром відчував, що слід повернутися до храму.

Рік за роком тамував у собі незрозуміле бажання повернутися в ненависний буддистський храм. Такеші самовіддано віддавався роботі, вмивався потом на безкінечних тренуваннях, радісно хапався за можливість вирушити у відрядження. Проте таке завзяття він виявляв із єдиною метою – позбутися повернення у місце, що стало йому домівкою.

Коли пів року тому з’явилися передвісники катастрофи, Такеші взяв триденну відпустку і поїхав у Кіото. Був кінець березня – початок цвітіння сакури. Чоловік ступив на територію храму з таким самим відчуттям новизни, як і тоді, коли йому було сімнадцять і він тільки-но втратив рідних. Ані красиві будівлі храму, ані доглянутий двір із садом не втішали його очей. Його непокоїли спогади. Тут давно щось трапилося, та він забув, що саме. Свідомо забув, викреслив із пам’яті. Однак кошмарні сни періодично нагадують йому про минуле. Час від часу Такеші кричить уві сні навіть тепер, коли йому виповнилося двадцять сім і він давно перестав бути несміливим хлопчиком. Та про те, що мучить його у страшних сновидіннях, він не може розповісти не тільки навколишнім, але й собі.

– Такеші, як же довго ти добирався додому, – мовив під час зустрічі старійшина храму. У погляді поважного старця не було ні докору через втечу хлопця, ні гніву через тривалу розлуку, проте й радості від несподіваного приїзду також не відбилося на незворушному обличчі ченця.

– Учителю, я мушу вам сказати...

Такеші мав на меті лише попередити про насування небезпеки, а відтак знову безславно втекти, однак слова грудкою застрягли в горлі.

– Ти з’явився в нашому храмі десять років тому не випадково. Така доля. Лінії на твоїй руці свідчать, що нам судилося йти по життю разом. Це підтверджують зірки, і їм вторять руни. Та ти захотів розірвати нитку, що єднає нас. Проте це неможливо, тому ти й відчув біль – то надірвана нитка. Я теж страждав від довгої розлуки.

– Я не шкодую, що покинув храм, – заперечив Такеші. – Мені подобається моє нинішнє життя, команда, з якою працюю. Я навіть думаю про створення родини.

Він брехав учителю. У Такеші навіть дівчини не було: весь час безповоротно зжирала робота, інколи не було можливості як слід відіспатися. І про створення сім’ї він насправді не замислювався: на серйозні взаємини грошей ще не назбирав, а вертихвістки його не цікавили.

– Це нормально – боятися змін, – учитель жестом запропонував Такеші випити разом чаю.

– Слушно говорите, є привід для побоювання, – прийняв він запрошення наставника. – Я працюю в службі порятунку, і у нас з’явилася інформація, що незабаром Японію затопить – усю, до останнього острова.