ПРОЛОГ

Такеші мчав автівкою пустельними вулицями Кіото, геть не зважаючи на безглузде блимання пізніх світлофорів. За кілька годин місто стало схожим на примару. Звісно, Кіото поки що не як Гункандзіма [1] – місто на невеличкому острові, покинуте по завершенню грандіозного проекту добування вугілля із морського дна. У минулому промислове селище знелюдніло, коли нафта відвоювала першість із видобутку у вугілля і всі шахти закрилися. Не стало роботи, і люди вимушено полишили острів. У Кіото ще тліли вогники життя: хтось народився, когось не стало на цьому світі, можливо, якась пара створилася, а комусь судилося розлучитись. Мешканці не воліли покидати рідне місто, котре за свою багатовікову історію пережило бозна-скільки воєн і природних лих. Кожен куточок, наповнений духом предків, чіпко утримував останніх хранителів людської пам'яті.

Лише нещодавно Японія востаннє відзначила О-бон [2], день поминання покійних. Більше ніколи жителі країни не ступлять на рідну землю і не покладуть на могили предків гілочки сакаки і коямакі [3]. Не запалять мільйони ліхтариків, аби душі небіжчиків спромоглися знайти дорогу додому, і не станцюють ритуальний танець бон одорі, щоб заспокоїти дух предків.

Заздалегідь попереджені жителі Японії вже покинули домівки, компанії, ферми, навчальні заклади, крамнички, де багато поколінь вели сімейний бізнес. Культурний спадок вивезли з музеїв і бібліотек задовго до крайньої дати евакуації. І зараз це чисте в усіх відношеннях місто, як і всі інші японські міста і села, було віддане в жертву богам, повелителям водної стихії. Незабаром все, що цінував Такеші, зникне в глибинах океану. Ніхто не в силах зупинити нещадну стихію, та найголовніше зараз – зберегти людські життя. І тоді нехай навіть на штучних плавучих островах, але Японія неодмінно відродиться.

На панелі авто вкотре завібрував телефон. Такеші зумисне вимкнув звук, аби не сперечатися з начальником. Він чи не сотні разів чув докази, що нема сенсу витрачати час на тих, хто не бажав урятуватися. Та професійний рятувальник і думки не допускав кинути свого наставника на неминучий скон. По смерті батьків Такеші, будучи вже досить дорослим для притулку, жив у буддистському храмі. У школі юнак соромився свого сирітства, і після випуску втік із храму в місто. Відтоді, як заживо згоріли його батьки, він твердо вирішив, що стане пожежником і не дозволить людям умирати в полум'ї. Одержимий цією ідеєю, відразу після закінчення школи в КіотоТакеші поїхав у Токіо. Він чимало тренувався, щоб стати успішним, і ці старання помітили. Незабаром Такеші перевели до кращого в світі рятувального загону Hyper Rescue [4]. Подолавши складний відбір (десять претендентів на місце!), він потрапив до другого загону, у якому рятували від різного стихійного лиха. Такеші не страхали цунамі, землетруси, урагани, чоловік готовий був віддати всього себе заради порятунку людей. Але все ж, маючи омріяну роботу в пожежній службі, він нутром відчував, що слід повернутися до храму.

Рік за роком тамував у собі незрозуміле бажання повернутися в ненависний буддистський храм. Такеші вповні набирався собі роботи, вмивався потом на безкінечних тренуваннях, радісно хапався за можливість вирушити у відрядження. Проте таке завзяття він виявляв із єдиною метою – позбавитись повернення у місце, що стало йому домівкою.

Коли пів року тому з'явилися передвісники катастрофи, Такеші взяв триденну відпустку і поїхав у Кіото. Був кінець березня – початок цвітіння сакури. Чоловік ступив на територію храму з таким же відчуттям новизни, як і тоді, коли йому було сімнадцять і він тільки-но втратив рідних. Ані красиві будівлі храму, ані доглянутий двір із садом не втішали його очей. Його непокоїли спогади. Тут давно щось трапилося, та він забув, що саме. Свідомо забув, викреслив із пам’яті. Однак кошмарні сни періодично нагадують йому про минуле. Час від часу Такеші кричить уві сні навіть зараз, коли йому виповнилося двадцять сім і він давно перестав бути несміливим хлопчиком. Та що мучить у страшних сновидіннях, він не може розповісти не тільки навколишнім, але й собі.

– Такеші, як же довго ти добирався додому, – мовив під час зустрічі старійшина храму. У погляді поважного старця не було ні докору за втечу хлопця, ні гніву за тривалу розлуку, але й радості від несподіваного приїзду також не відбилося на незворушному обличчі ченця.

– Учителю, я мушу вам сказати...

Такеші мав на меті лише попередити про насування небезпеки і знову безславно втекти, та слова грудкою застрягли в горлі.

– Ти з'явився в нашому храмі десять років тому не випадково. Така доля. Лінії на твоїй руці свідчать, що нам судилося йти по життю разом. Це підтверджують зірки, і їм вторять руни. Та ти захотів розірвати нитку, що єднає нас. Проте це неможливо, тому ти й відчув біль – то надірвана нитка. Я теж страждав від довгої розлуки.

– Я не жалкую, що покинув храм, – заперечив Такеші. – Мені подобається моє нинішнє життя, команда, з якою працюю. Я навіть думаю про створення родини.

Він брехав учителю. У Такеші навіть дівчини не було: весь час безповоротно зжирала робота, інколи не було можливості як слід відіспатися. І про сім'ю він насправді не замислювався: на серйозні взаємини грошей ще не назбирав, а вертихвістки його не цікавили.

– Це нормально – боятися змін, – учитель жестом запропонував Такеші випити разом чаю.

– Слушно говорите, є привід для побоювання, – прийняв він запрошення наставника. – Я працюю в службі порятунку, і у нас з'явилася інформація, що незабаром Японію затопить, всю, до останнього острова.

– Як чай? – відсторонено поцікавився чернець, наче не почув його слів.