Таємниця пророцтва

Сайлос ішов по вузькому коридору фортеці, важко ступаючи по кам’яній підлозі. Його думки плуталися, серце билося швидко, але холодним ритмом — страх і тривога змішувалися з гнівом і відчуттям відповідальності. Кожен крок віддавався у грудях, як барабанний бій, нагадуючи про все, що сталося останнім часом: натяк на небезпеку, смерть, тінь, що вже проникла в їхнє життя.
 

Він знав, що мусить поговорити з Морвелом. Це не було бажання чи прихильність — це потреба, нагальна, невідкладна. Його руки стиснулися в кулаки, а погляд, хоча й спокійний зовні, видавав внутрішню бурю.

«Я повинен йому сказати…» — повторював він у думках, — «те, що знаю, не може чекати. Це стосується того, що наближається, і якщо мовчатиму… наслідки будуть катастрофічні».

Йому важко було зосередитися на чомусь іншому. Кожна тінь у коридорі здавалася ворогом, кожен шурхіт — попередженням. Десь глибоко всередині він відчував, що зло, про яке він має розповісти, вже почало рухатися, і це безпосередньо стосується Амалії. Але він ще не міг відкривати цього всім — навіть Морвелу.

Сайлос прискорив крок, серце стискалося від невимовної тривоги. Кожен метр наближав його до Морвела, але також і до правди, яку доведеться сказати. Він знав, що як тільки почне говорити, шлях назад уже не буде.

Сайлос відкрив важкі двері кабінету Морвела і ступив всередину. Всередині було тихо, але повітря стискало груди — відчуття нагальної тривоги висіло над кімнатою. Морвел стояв біля великого столу, обличчя похмуре, руки стиснуті у кулаки, очі пильно вдивлялися у порожній простір перед собою.
 

— Сайлос… — почав Морвел холодним, але напруженим тоном. — Амалію викрали.
 

Слова вдарили Сайлоса, мов грім. Всі думки, всі страхи і сумніви, які він тримав у собі, миттєво вибухнули всередині. Його серце прискорилося, з грудей вирвався короткий хрипкий подих. Він відчув, як у грудях все стискається — тривога, провина, страх і лють одночасно.

Немов у замороженому русі, він стояв, намагаючись опанувати себе, але розум зрозумів очевидне: тепер мовчати неможливо.
 

— Морвел… — нарешті промовив він, голос тремтів, але в його тремтінні відчувалася рішучість. — Я… є дещо, що потрібно тобі сказати. Це стосується… Амалії.
 

Морвел різко повернувся до нього, очі блищали від люті і тривоги одночасно.

— Говори. Все, що знаєш. Зараз. — Його голос був різким, як лезо, але в ньому відчувалося глибоке хвилювання за дівчину.
 

Сайлос ковтнув повітря, відчуваючи, як вся його вага — не лише секрет, який він приховував, а й відповідальність за життя Амалії — давить на плечі. Він усвідомив, що кожне слово, яке він вимовить, змінить хід подій. І тепер від його рішучості залежить, чи вдасться врятувати її.

Він глибоко вдихнув, і серце пробилося тривожним ритмом: розповідь мусить початися.

Коли двері зали з’явилися попереду, він зробив глибокий вдих і ступив всередину, рішуче налаштований: сьогодні він відкриє частину того, що важливе, і ця розмова змінить усе.

айлос стояв перед Морвелом, погляд його був серйозним і холодним, але в очах відчувався тремтячий страх, який він намагався приховати. Він зробив глибокий вдих і почав говорити повільно, зважуючи кожне слово.

— Твоя донька, Валері, — почав він, — покохала чоловіка з клану Світла… Девіда. Ти, звісно, це знаєш і пам’ятаєш. Вони разом втекли.

Морвел відчув, як серце пропускає удар. Його руки стиснулися, а обличчя стало блідим. Він здригнувся, ніби слова Сайлоса були крижаним ударом у груди. Думки плуталися, спогади нахлинули хвилею, яку він довго намагався загнати глибоко всередину.

Сайлос продовжив, помічаючи зміну у виразі Морвела:

— Одного дня Валері прийшла до мене і попросила сховати дитя… маленьку дівчинку, — його голос знизився, набрав відтінок тривоги, — яку ти так полюбив і яка так нагадувала твою доньку.
 

Морвел не міг відірвати погляд від Сайлоса, його дихання стало важким, руки непомітно стиснулися в кулаки. Словами накривало хвилею шоку, але він ще не міг вимовити ані слова.

— Валері сказала, що дівчинці загрожує небезпека… — продовжував Сайлос, кожне слово відлунювало в стінах кабінету, — темні сили можуть прийти за нею. І ця дівчинка… Амалія… вона твоя внучка.

Морвел застиг. Його очі розширилися від невимовного шоку, губи тремтіли, а розум намагався ухопити сенс почутого. Світ навколо ніби завмер. Стіни кабінету, тьмяне світло, сувора мебля — усе злилося в одну холодну тишу, де лише серце Морвела билося гучно і незримо.

Пам’ять, тривога, провина і страх одночасно розривали його зсередини. Амалія… його внучка… і вона зараз у небезпеці.
 

Сайлос мовчки спостерігав, розуміючи, що саме цей момент визначить усе, що станеться далі. Тепер Морвел має зрозуміти всю серйозність загрози і швидко діяти.

Морвел похитався на місці, намагаючись впоратися з хвилею емоцій, що накрила його від почутого. Його очі палаючі, голос ледь стриманий, але пронизливий:

— Ти… ти міг сказати мені це раніше! — вигукнув він, ступаючи ближче до Сайлоса. — Чому ти мовчав стільки років? Чому я дізнаюся про свою внучку тепер, коли вже надто пізно щось змінити?!

Сайлос стояв прямо, погляд твердий, але руки його трохи тремтіли. Він знав, що будь-яке слово може змінити все, але не міг більше відкладати правду.
 

— Морвел… — почав він повільно, — це не було просто мовчання. Я знав, що цей час настане, і що коли вона стане ключем до чогось великого… ми повинні бути готові. Я боявся, що раптове відкриття зруйнує все… тебе, її… навіть клан.
 

Морвел стиснув кулаки, стискаючи стіни кабінету в уяві, ніби намагаючись видати всю свою лють у фізичній формі.

— Ти називаєш це готовністю?! — крикнув він. — Ми говоримо про Амалію! Мою внучку! І ти тримав це в собі? У цей час вона могла бути в небезпеці!