Викрадений ключ

Амалія стояла за прилавком крамниці, її руки обережно перелистували старі сторінки книги, але думки були зовсім не тут. Втрата Ліари, спалах спогадів про недавній напад, холодне ім’я Аврора, що раптово спливло в пам’яті — усе змішалося в одному калейдоскопі емоцій. Вона хотіла залишитися наодинці з цими думками, намагаючись знайти якийсь порядок у хаосі, що тепер панував у її житті. Морвел заборонив покидати фортецю клану, але серце просило свободи, навіть на короткий час.

Звуки крамниці, скрип поличок і запах старих книг заспокоювали її, давали відчуття тиші, де можна було розібратися в собі. Вона повільно проводила пальцями по корінцях старих томів, намагаючись відшукати думки, які втекли в хаос після бою.
 

І раптом двері тихо відчинилися, і до крамниці зайшла знайома постать.
 

— Привіт, — тихо сказав він, як ніби нічого особливого не сталося.

Амалія відклала книгу, здивовано піднявши голову.
 

— Доріан? — промовила вона, на мить зупинившись.

— Так, — його усмішка була легкою, привітною. — Сподіваюся, я не заважаю?
 

Вона відчула легке тепло від несподіваного візиту, щось відчутне, але спокійне. Він був тут не через магію, не через книги, не через небезпеку — він просто повернувся.

— Ні, зовсім ні… — відповіла вона, намагаючись сховати хвилювання. — Радше приємно.
 

Доріан підійшов ближче до полиць із книгами, уважно роздивляючись назви, але очі його кілька разів випадково зустрічалися з її. Це було просте, повсякденне відчуття, але в ньому була певна легкість, що Амалія так давно не відчувала.
 

— Я знову за однією річчю, — сказав він, нахилившись до полиці. — Але цього разу не обов’язково рідкісною книгою. Можливо, просто за приємною розмовою.
 

Амалія злегка посміхнулася, відчуваючи, як частина напруги, що накопичилася за останні дні, розсіюється. Вона навіть не помітила, як руки перестали тремтіти.
 

— Ну, у нас завжди можна знайти час для розмови… — сказала вона, повертаючи книгу на полицю.
 

І на мить крамниця наповнилася тишею, але не тяжкою, а легкою, неначе давня буря залишила місце спокою, де Амалія могла просто бути собою.

Амалія повернулася до книги, але її думки все ще блукали між спогадами, втратою Ліари і ім’ям Аврора, що раптом спалахнуло у пам’яті. Доріан мовчки спостерігав за нею, не намагаючись втручатися, поки вона збирала думки.
 

— Знаєш… — його голос прозвучав тихо, майже як розмова з самим собою. — Я знаю одну дівчину на ім’я Аврора.

Амалія різко підняла погляд, серце забилося швидше.

— Аврора? — прошепотіла вона, і відтінок здивування змішався зі страхом. — Ти… ти її знаєш?
 

Доріан кивнув, не даючи більше пояснень. Його сірі очі були спокійні, але в них відчувалася глибока зацікавленість, і щось таке, що змусило Амалію відчути, що він знає більше, ніж хоче розповісти.
 

— Я… я не знаю всього, — додав він тихо, — але знаю, що вона важлива. І це… можливо, змінить все.

Амалія відчувала, як щось у грудях стискається — страх, цікавість і тривога водночас. Вона ще не розуміла, чи це добре, що він знає її ім’я, чи небезпечно.
 

Доріан відступив трохи назад, ніби даючи їй простір, і додав з легкою усмішкою:

— Але про це краще говорити, коли буде час. Поки що… дозволь просто залишатися тут, спокійно.
 

Амалія глибоко вдихнула, повертаючись до книги, і на мить відчула, що хаос, що збурював її розум, трохи відступив. Хоча її серце все ще трималося в напрузі, присутність Доріана створювала відчуття, що хтось поруч може допомогти пережити цей день.

У той момент, коли вона заглибилася в сторінки, повітря навколо здригнулося — тиха, ледве помітна хвиля магії, ніби чиєсь спостереження. Амалія цього ще не відчула, але Доріан стиснув щелепи і злегка нахилився, уважно дивлячись у темні вулички крамниці.
 

— Хтось слідкує, — пробурмотів він, ледве чутно. — Але нехай поки що вони залишаються непоміченими.

Амалія підняла голову, погляд її зустрів його, і вони мовчки обмінялися розумінням: спокій — лише тимчасовий, і небезпека вже наближається.

Амалія ще раз відвернулася до книги, намагаючись заглушити думки про Ліару і пророцтво. Доріан стояв трохи збоку, уважно спостерігаючи за вулицею, що проглядалася крізь вікно крамниці.
 

Раптом повітря ніби застигло. Легка бризка магії пробігла холодним дотиком по шкірі Доріана. Він нахилився вперед, прислухаючись.
 

— Щось… — промовив він тихо, ледве ворухнув губами, — не так.
 

Амалія підняла голову, відчувши напруженість у його голосі.
 

Звуки кроків поза крамницею були майже непомітними, але Доріан відчув їх точно — відчуття, яке не можна було обдурити.
 

— Хтось спостерігає, — сказав він спокійно, але його очі загострилися. — І я не думаю, що це випадкові перехожі.
 

Амалія знервовано озирнулася: вулиця була порожня, але повітря дійсно змінилося. Воно стало важким, ніби магія, яку вона ніколи раніше не відчувала, повільно просочувалася в простір навколо крамниці.
 

— Ти… ти вважаєш, що це небезпечно? — запитала вона, голос тремтів.
 

Доріан кивнув, не відводячи погляду від вулиці.

Амалія відчула, як серце прискорилося. Вона ще не знала, чому це ім’я викликає такий страх і тривогу водночас, але інстинкт підказував: ситуація серйозна.
 

— Ми… можемо щось зробити? — прошепотіла вона.
 

— Поки що — спостерігати, — відповів Доріан. Його сірі очі блищали від напруги. — Вони не роблять кроків відкрито. Але рано чи пізно вони наважаться. І тоді… треба буде діяти швидко.
 

Амалія глибоко вдихнула. Вона відчувала змішання страху і рішучості, і розуміла: спокій, який вона намагалася знайти серед книг, був оманливим. Небезпека вже на порозі — вона лише чекає слушного моменту.

Повітря навколо крамниці здригнулося знову, ледве помітно, але достатньо, щоб обидва зрозуміли: перші кроки темного плану вже зроблені.