Перша іскра

Звуки тренувального залу — удари, скрип металу, шелест тканини — злилися в один ритм. Амалія рухалася впевнено, але всередині кипіли сумніви. Кожен удар, кожен рух був відточеним і точним, але вона відчувала вагу очікувань. Клайден дивився на неї з притаманною йому холодною уважністю, наче зважував кожну частину її тіла і душі.
 

Морвел стояв у кутку, спостерігаючи за нею. Його погляд був проникливий, пронизливий, але в ньому ховалася складна мішанина гордості і тривоги. Він виховав її, взявши під своє крило ще тоді, коли вона сама ледве розуміла межі своєї сили. І зараз, дивлячись на її контроль над новою енергією, він відчував: вона могла б бути наступницею — тією, хто продовжить його шлях. Але страх втрати, що підкрадається з тіней минулого, не давав йому спокою.

Амалія відчула, як пульсує нова сила в її руках. Вона могла її відчувати, відчувати кожен атом енергії, що ширяв навколо, готовий до її наказу. Але з цією силою приходили сумніви: чи справді вона готова, чи зможе контролювати себе і не дати темним впливам керувати своїми діями? Вона намагалася не показувати цього ні Морвелу, ні Клайдену, бо знала — будь-яка слабкість може коштувати дорого.
 

— Зосередься, — подумки сказала вона собі, відчуваючи, як енергія збирається в центрі її долонь, наче жива, пульсуюча істота. Лише зараз, у момент, коли вона дозволила силі вийти назовні, Амалія відчула справжню легкість і водночас страх: це — її, але вона ще не знає, до чого ця сила здатна.

Морвел стискав кулаки, спостерігаючи за нею. Кожен рух Амалії був для нього дзеркалом власних успіхів і поразок. Він хотів бачити в ній себе — сильну, рішучу, безстрашну — але не міг втримати страху, що вона може загубитися серед власної сили, що темні сторони енергії поглинуть її, перш ніж вона навчиться керувати нею.

Клайден підняв брову, ледве помітно, наче підтверджуючи: «Так, вона змінилася». А Морвел — тихо, майже несміливо — кивнув. Амалія знала: цей кивок — не просто схвалення. Це надія. Надія на те, що вона зможе стати більше, ніж просто учнем. Надія на те, що її сила може стати зброєю проти темряви, яку вони обидва знали занадто добре.
 

Вона ще не знала, скільки доведеться віддати за цю силу. Але у серці Амалії закралися перші тремтливі відчуття — відчуття, що вона готова йти далі, незважаючи ні на що.

Ще зовсім недавно Амалія сумнівалася, чи варто їй залишатися в клані Тіні. Ці сумніви інколи тиснули на неї сильніше, ніж будь-яке тренування, і Морвел бачив їх у кожному її погляді, у кожному нерішучому русі.

Але зараз він помітив зміни. Її погляд став більш впевненим, рухи — точними, енергія — більш контрольованою. Сумніви розсіювалися, поступаючись місцем рішучості, а сила, що раніше здавалась нестійкою і хаотичною, тепер зростала й підкорялася її волі.

Морвел не міг приховати тихої гордості. Він виховав її, він бачив потенціал, і зараз розумів: Амалія готова стати тією, ким він колись мріяв, щоб вона була — сильним, незалежним і рішучим воїном, здатним брати на себе відповідальність, а не ховатися за сумнівами.

У повітрі зала ніби ввібрала її нову силу, і Морвел відчував, що цей момент — початок нової глави не лише для Амалії, а й для всього клану Тіні.

Тренування завершилося. Амалія повільно опустила руки, відчуваючи, як пульс енергії утихає, залишаючи після себе теплий відгомін сили. Вона вдихнула глибоко, намагаючись приборкати залишки хвилювання і зосередитися на повсякденності, що чекала її після тренування. Кроки повертали її до власного притулку, а думки повільно відходили від емоцій тренування, хоча серце ще калатало швидше від нетерпіння і передчуття чогось невідомого.

Вона майже дійшла до виходу із залу, коли на її шляху несподівано з’явився Сайлос. Його постать була легко впізнавана: високий, широкий, з поглядом, що завжди змішував цікавість і обережність. Амалія застигла на мить, серце калатало швидше. Її тіло готове було до руху, але розум намагався оцінити ситуацію: чи він тут як друг, наставник, чи як провокатор, що прагне перевірити її контроль над силою.
 

І раптом — спалах. Яскраве світло вибухнуло перед її очима, настільки осліплююче, що вона відчула, як піднімається в повітрі, а ноги підкошуються під нею. Вона впала на підлогу, серце калатало, легені прагнули повітря, а світ навколо став розмитим і водночас надзвичайно яскравим.

І тоді з’явився спогад. Він виник перед нею як живий, майже тактильний образ. Амалія бачила себе маленьку — крихітну дівчинку, що трималася за чиюсь руку. Світ навколо був наповнений теплом і дивною безпекою, але й тривожністю, яку вона не могла пояснити. Поряд стояла дівчина, образ якої здалося, що вона знає, хоча свідомість ще не могла збагнути правду.
 

Вона бачила себе, таку маленьку, на фоні знайомих і водночас загадкових пейзажів дитинства. І тоді почула ім’я, яке луною пронеслося крізь простір і час: «Аврора». Серце стислося, а всередині пробіг трепет. Вона впізнала щось знайоме у погляді дівчини поруч, але розум ще не міг зрозуміти: це її сестра, та сама, про яку Амалія чула лише ім’я.
 

Світло спалаху поступово згасало, залишаючи після себе тремтливе відлуння емоцій і зойк спогаду, який ще не був повністю зрозумілим. Амалія піднялася на ноги, відчуваючи, як тіло ще тріпотить від несподіваного переживання. Очі шукали Сайлоса, але він стояв мовчки, спостерігаючи, наче й сам відчував зміну, що сталася з нею.
 

Серце її калатало швидше, думки були розбиті на тисячі фрагментів: хто ця дівчина? Чому вона така знайома? Що означає ім’я Аврора? Амалія ще не знала, але відчуття нагадувало: ця зустріч, цей спалах і цей образ з дитинства — лише початок чогось значного, щось, що може перевернути все її життя.
 

Вона ще не усвідомлювала повністю істини, але розуміла: її сила і нові відчуття ведуть її до відповіді, яку давно намагалася знайти.

Амалія стояла, тримаючись за груди, намагаючись уповільнити шалене серцебиття. Світ навколо поволі повертався до нормального ритму, але внутрішній хаос не вщухав. Кожна клітина її тіла ще пам’ятала спалах, кожна думка тремтіла від образу маленької дівчинки і знайомого, але поки що неясного обличчя поруч.