Тінь сумніву

Книжкова лавка, де працювала Амалія, була для неї прихистком від шуму світу. Тиша старих полиць, запах пожовклих сторінок і тьмяне світло ламп завжди дарували відчуття спокою. Вона любила ці години — коли світ ззовні здавався чужим і небезпечним, а тут — панувала гармонія.

Дзвінок над дверима сповістив про відвідувача. Амалія підняла очі від книги, яку щойно розкладала на полицю.

У дверях стояв незнайомець. Високий, темноволосий, з глибокими сірими очима. Він виглядав старшим за неї років на десять, але в його погляді була не суворість, а швидше тепла цікавість.

— Вибачте, — його голос був оксамитовим, трохи хрипким, — ви, мабуть, допоможете мені знайти одну річ.
 

Амалія обережно поставила книгу на стіл і підійшла ближче.

— Яку саме?

— Старе видання «Хронік Східного ордену». — Він легенько усміхнувся. — Кажуть, ця книгарня зберігає навіть те, чого немає більше ніде.

Амалія здивувалася. Такі книги шукали не випадкові перехожі.

— Це досить рідкісне видання… — вона повела його до задніх полиць. — А ви… дослідник історії?

— Можна сказати й так, — ухильно відповів він, уважно дивлячись на неї. — Але мене цікавить не лише історія. Мене цікавлять люди, які її пам’ятають.

Вона відчула, як її щоки зрадницьки запалали.

— Тут… багато хто пам’ятає, — кинула вона, відводячи погляд.
 

Він легенько засміявся, але в його сміхові не було насмішки.

— А ви, здається, знаєте більше, ніж хочете показати.

Амалія завмерла, не знаючи, що відповісти. Його слова були небезпечними — надто близькими до правди. Але в його голосі не відчувалося загрози. Лише цікавість.
 

— Я просто продавчиня книг, — тихо сказала вона.

— А я… — він нахилив голову й простягнув їй руку, — Доріан.
 

Вона на мить вагалася, перш ніж торкнутися його долоні. Її пальці відчули тепло й силу, і чомусь це просте рукостискання здалося довшим, ніж мало б бути.
 

— Амалія, — сказала вона, і її ім’я прозвучало інакше з його вуст.
 

— Амалія… — повторив Доріан, ніби смакуючи її ім’я. — Гарне ім’я. Воно звучить так, ніби приховує історію.
 

Вона зніяковіло всміхнулася.

— У кожного є своя історія. Але іноді краще, щоб вона залишалась на сторінках книг.
 

— А ви ховаєтесь за книгами? — тихо запитав він, нахиляючись трохи ближче.
 

Амалія опустила погляд. У цьому питанні було надто багато правди.

— Можливо. Книги не зраджують, не змінюють своїх слів… На відміну від людей.

Доріан задумливо кивнув. Його сірі очі потемнішали.

— Знаєте, я теж колись так думав. Але люди, навіть непередбачувані, іноді варті того, щоб ризикнути.
 

Її серце пропустило удар. Вона не розуміла, чому ці слова зачепили так глибоко.
 

— А ви часто ризикуєте? — запитала вона, намагаючись перевести все у жарт.
 

Він усміхнувся, але в його усмішці було щось серйозне.

— Занадто часто. Можливо, саме тому я тут.

Вони зупинилися біля найвіддаленішої полиці. Амалія простягнула руку до верхнього ряду й витягла товсту книгу з темною обкладинкою.

— «Хроніки Східного ордену». Останній примірник.

Він прийняв книгу, але не поспішав відводити руку. Їхні пальці ледь торкнулися одне одного, і Амалія відчула дивне тепло, яке змусило її відсмикнути руку надто швидко.
 

— Ви завжди так обережні? — з легкою усмішкою запитав він.
 

— Залежить від того, з ким маю справу, — відповіла вона.

Доріан на мить замовк, ніби щось обмірковував, а тоді додав:

— Тоді дозвольте довести, що я не небезпечний. Хоча… — його голос знизився до майже шепоту, — іноді небезпека — єдине, що робить життя цікавим.

Амалія відчула, як десь глибоко всередині з’являється небезпечна іскра. І вона знала — ця зустріч не випадкова.

Дзвінок над дверима крамниці пролунав різкіше, ніж зазвичай. Амалія здригнулася, обертаючись на звук.
 

— О, а ось і ти! — у дверях стояла Айві, її подруга з дитинства, тепер — вірна тінь, горда й впевнена. Її темне волосся було зібране в тугий вузол, а очі сяяли тим холодним вогнем, який завжди видавав справжніх послідовників Клану.

Доріан відступив на крок, легка тінь пробігла його обличчям. Він коротко вклонився Амалії.

— Дякую за книгу. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.
 

Його голос прозвучав майже як обіцянка. І вже за мить він зник за дверима, залишивши після себе лише дзвін дзвіночка та відчуття, ніби повітря в крамниці стало важчим.

Айві підійшла до Амалії й скептично глянула вслід незнайомцю.

— Хм. Цікавий клієнт. Але обережніше, Амаліє. Ти надто легко дозволяєш стороннім наближатися.

Амалія спробувала посміхнутися.

— Це ж просто відвідувач, Айві. Нічого більше.
 

Подруга примружила очі.

— Ти ж знаєш: для нас немає «просто». Кожна зустріч — знак. І кожна людина, яка перетинає наш шлях, може стати або зброєю, або слабкістю.
 

Амалія відчула, як слова Айві стискають її груди. Вона хотіла сперечатися, сказати, що не всі люди поділяються на користь чи загрозу. Але погляд Айві, повний холодної впевненості, змусив її замовкнути.

— Я прийшла нагадати, — продовжила Айві, — завтра збори у Морвелла. Він не терпить запізнень.

— Я пам’ятаю, — тихо відповіла Амалія.

Айві злегка усміхнулася — та усмішка не мала тепла.

— От і добре. Бо ти ще не зовсім наша, Амаліє. А часи тепер такі, що сумніви дорого коштують.

Вона різко розвернулася й почала розглядати полиці, ніби це була лише звичайна розмова між подругами. Але в Амалії на серці залишився слід: крижаний, холодний і тривожний.

Вона кинула останній погляд на двері, через які пішов Доріан. І вперше за довгий час відчула — у неї є вибір.

Темні двері з гучним скрипом відчинилися, і Амалія ступила в залу, де вже збиралися інші члени Клану Тіні. Повітря тут було густим, майже солодкуватим, відчувалася енергія магії, що вирує в межах цих стін. Свічки на високих підсвічниках кидали довгі, похмурі тіні на стіни, наче сама кімната спостерігала за кожним рухом присутніх.