Сни, що памʼятають

Ніч опустилася на маєток Аврори густим темним покривалом. Вітер шепотів серед старих верб, що розгойдувалися на подвір’ї, і їхні тіні, немов живі істоти, ковзали по стінах вітальні. Аврора ворушилася у ліжку, її тіло напружено відчувало чужий присутній холод. Сни, які її мучили, були не просто страшними — вони кликали з далекого минулого, з того дитинства, яке вона не пам’ятала.

Вона бігла вузькими стежками густого лісу. Гілки дряпали її обличчя, а серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. Попереду вона бачила світло — тепле, але розмите, і кожен крок до нього відчувався водночас близьким і недосяжним. Хтось ішов за нею. Тінь, що ховалася за деревами, шепотіла її ім’я, але голос був розмитим, холодним, і вона не могла зрозуміти, чи це поклик, чи попередження.

Іноді їй здавалося, що вона чує сміх — високий, дзвінкий і водночас жалюгідний. Він кликaв її назад у часи, яких вона не пам’ятала, але відчувала їх у кожному подиху, у кожному русі серця. Відчуття втрати, пустоти і самотності накочувало хвилями, розбиваючи думки на дрібні уламки. Вона тягнулася до чийогось тепла, але завжди знаходила порожнечу.

Прокинувшись посеред ночі, Аврора довго сиділа на ліжку, обійнявши коліна, вдивляючись у темряву кімнати. Світло місяця, що рідко пробивалося крізь щільні завіси, створювало на стінах дивні візерунки, які коливалися, немов живі істоти. Вітер, що загравав із листям і гілками, здавався голосом давнього лісу, що пам’ятає все. Серце Аврори б’ється нерівно, а розум шукає пояснення — чому ці сни так нагадують їй про щось важливе, але забуте.

Життя Аврори після розлучення з сестрою склалося тихо, але не безтурботно. Прийомна матір Літана виховувала її строго, навчала повазі до традицій громади і дисципліні. Любов, яку Аврора відчувала рідко, була схожа на промінь світла крізь товсті тіні: рідкісний, теплий, але недоступний. У своїх прогулянках лісом вона інколи ловила відчуття знайомості, неначе сама природа підказувала їй про давні корені, але свідомість відмовлялася це приймати. Вона навчилася ховати власні емоції, робити вигляд, що все під контролем, і тільки у снах давня туга проривалася назовні.

Амалія ж виросла у іншому світі. Місто, лавка з травами, книги, що сипалися пилом, нічні прогулянки та тихі розмови з постійними клієнтами — все це стало її домом. Вона навчилася помічати найменші деталі: запах дощу у повітрі, коливання вогнів на бруківці, реакцію тварин на присутність чужих. Її дитинство було сповнене втрат і самотності, але з роками вона навчилася відчувати силу всередині себе — тиху, непомітну, але непохитну. Амалія не пам’ятала обличчя своєї сестри, не знала про її існування, але підсвідомо відчувала спорідненість із чимось невидимим, щось, що кликало її вперед.

У своїх самотніх ночах Аврора іноді ловила себе на думці, що знайома тиша будинку та запахи старих кімнат викликають не лише спокій, а й неспокій — ніби щось забуте лежить у закутках її пам’яті, чекаючи, щоб його віднайшли. Вона навчалася контролювати невидиму силу, яка пробуджувалася у її руках під час гри зі світлом і тінню. Кожен проблиск влади над власною енергією був новим відкриттям, новим кроком у незвідане.

Амалія ж відчувала, як ніч реагує на її настрій. Ліс, що оточував місто, ставав живим: тіні подовжувалися, світло ліхтарів грало на стінах будинків, реагуючи на її емоції. Вона ще не знала, що ці відчуття — початки сили, яка одного дня перетворить її шлях на долю, сповнену вибору і відповідальності.

Незважаючи на те, що вони не знали одна про одну, світ їх уже пов’язував невидимими нитками. Сни Аврори і відчуття Амалії були частиною старого ланцюга подій, який розпочався багато років тому і тепер повертався до початку. І хоча обидві ще не розуміли значення своїх пробуджень, підсвідомо вони відчували: світ чекає їх, а їхні шляхи одного дня перетнуться.

І в тиші ночі, коли вітер носив запах дощу і старого листя, і Аврора, і Амалія відчували одне й те саме: щось велике готується. Їхнє життя ось-ось зміниться, і від того, як вони оберуть свій шлях, залежатиме майбутнє не лише їхнє, а й усього світу, що стоїть на межі світла і тіні.
 

Аврора лежала у ліжку, закривши очі, але сон не приходив. Натомість почали з’являтися спалахи образів: маленька дівчинка у білому сарафані, що сміливо ступає по лісовій стежині, сміх, що лунав крізь гілки дерев, відчуття теплого сонця на шкірі, і голос матері, який вона не пам’ятала, але відчувала його, немов відгомін серця.

Раптом перед її очима виникала інша картина: вона тримала за руку когось, кого не могла впізнати. Обличчя було знайоме, і водночас чужинське. Дівчинка сміялася і шепотіла її ім’я, але голос був тихим, розмитим, як у далекому сні. Аврора намагалася тягнутися до тієї руки, але щораз, коли вона наближалася, тінь віддалялася, залишаючи по собі лише холодне відчуття втрати.

У іншому сні з’являлася маленька дівчинка з темним волоссям і ясними очима, яка сиділа у маленькій кімнаті, оточеній книгами та старими іграшками. Вона сама не знала, чому плаче, але відчуття самотності було сильним і живим, як спалах світла у темряві. Трохи далі на підлозі лежала крихітна кістяна лялька, яку вона тримала в руках, і знову звучав сміх — теплий, дзвінкий, який зупиняв серце.

Іноді сни зливалися, перепліталися, і Аврора відчувала дивну спорідненість із тією маленькою дівчинкою, що стояла в кімнаті Амалії. Її душа впізнавала щось знайоме, але розум не міг пояснити: ці образи не належали їй. Вона відчувала смуток і одночасно теплу тягу до невідомого, як ніби у повітрі висіла нитка, що тягнула її до когось, кого вона забула.

Амалія теж часто бачила сни, що пробуджували відчуття, яке не піддається словам. Маленька дівчинка у світлому сарафані, з волоссям, що сяяло на сонці, тримала її за руку і сміялася, а її очі здавалися знайомими і одночасно чужими. Кожного разу, коли Амалія прокидалася, у серці залишалося відчуття втраченої близькості, спогадів, які вона не могла пригадати, але які шепотіли їй: «Ти не одна».