Тінь та світло

Сайлос сидів на вузькому підвіконні старої вежі, втупившись у нічне місто, яке тремтіло вдалині, немов море ліхтарів. Звідси, з висоти, Іларіон здавався безпечним і тихим, але Сайлос знав: за кожною затишною вуличкою, за кожним привітним обличчям ховається чиясь таємниця. А в цьому місті таємниці були не просто людськими — вони пахли кров’ю, магією та давніми клятвами.
 

Він обережно розклав на колінах карту, позначену тонкими лініями та дивними символами. Це була не звичайна мапа — вона показувала не вулиці й будинки, а енергетичні течії, що розділяли місто на дві невидимі половини: територію Світла й територію Тіні. Межа проходила так тонко, що іноді будинок міг стояти в Світлі, а його сад уже належав Тіні.

Сайлос провів пальцем по карті, зупинившись на трьох маленьких позначках у північній частині міста. Там, серед вузьких вуличок і старих бібліотек, жила Аврора. Вона ще нічого не знала про свій родовід, але її енергія світилася так яскраво, що будь-який маг Тіні відчув би її навіть із десятка миль. Сайлос знав — якщо Морвелл довідається, ким вона є, полювання почнеться одразу.
 

Його погляд ковзнув на інший кут карти, південний, де на перетині двох темних магістралей він поставив маленьку чорну крапку. Там була Амалія. Її життя текло звичайним, на перший погляд, руслом: маленька лавка трав, нічні розмови з постійними клієнтами, книги, з яких сипався пил, і чашка гарячого настою перед сном. Але Сайлос бачив більше. Кров Клану Тіні текла в її жилах, і хоч вона ще не чула шепоту Темряви, рано чи пізно він прокрадеться в її сни.
 

Сайлос належав до Тіні. Принаймні так усі вважали. І сам він не поспішав це спростовувати. У Морвелла він був розвідником, тінню, що рухалася між світами, збирав інформацію й передавав її туди, де вона могла стати зброєю. Але останні кілька місяців він діяв інакше — іноді «забував» передати те, що міг би, іноді навмисно плутав сліди. І все через двох дівчат, які, не знаючи про це, були ключами до стародавнього пророцтва.
 

Йому не треба було знати всі деталі. Лише уривки розмов, які він колись випадково підслухав. Одного разу, ховаючись у темному коридорі замку Морвелла, Сайлос чув, як верховний володар Тіні говорив із Кайденом:

— Дві сторони одного цілого… Одна в Світлі, інша в Тіні. Разом вони або принесуть нам владу, або знищать усе, що ми маємо.
 

Він тоді не зрозумів, про кого йшлося. Але з часом шматки головоломки почали складатися.
 

Клан Світла мав чітку ієрархію. На чолі стояв Арістон — мудрий, але жорсткий хранитель, який бачив далі, ніж будь-хто з його підлеглих. Його погляд завжди здавався холодним, але Сайлос знав, що за цим стоїть розрахунок, а не байдужість. Поруч із ним завжди була Іліана — цілителька, чия м’якість могла обманути будь-кого. Її руки лікували, але очі бачили правду, навіть якщо ти сам її не помічав.

Бойову силу клану уособлював Люціан. Його клинок ніколи не хибив, а серце було віддане Світлу. Але Сайлос помічав у ньому щось ще — тінь у погляді, яку той ховав навіть від Арістонa.
 

Клан Тіні, натомість, жив під владою страху та сили. Морвелл тримав у покорі всіх, від дрібних розвідників до найсильніших магів. Він ніколи не підвищував голосу, але його тиша була страшнішою за будь-який крик. Кайден, його права рука, був не лише магом, а й майстром психологічної гри. Він міг змусити людину зрадити себе саму, навіть не торкнувшись її.
 

А Сайлос… Він був тим, кого всі недооцінювали. І в цьому була його сила.

Цієї ночі він мав зустрітися з Іліаною. Такі зустрічі були небезпечними для обох — якщо хтось дізнається, що розвідник Тіні розмовляє з цілителькою Світла без дозволу своїх лідерів, їм обом загрожувала смерть. Але Іліана знала, що час грає проти них, і Сайлос був єдиним, хто міг вільно перетинати межу між кланами.

Він спустився вузькими сходами, вийшов у двір і розчинився в темряві вулиць. Місто спало, але десь у вікнах ще горіли свічки. Він ішов швидко, без зайвих зупинок, доки не опинився біля старого мосту, під яким хлюпотіла темна вода.
 

Іліана чекала його там, загорнута в плащ, з каптуром, що ховав її обличчя.

— Ти спізнився, — тихо промовила вона.

— У мене були причини, — відповів він і дістав зі свого поясу маленький згорток. — Це відомості про нові пересування Кайденa.

Іліана розгорнула пергамент, швидко пробігла рядки й підвела погляд:

— Вони шукають їх… двох. Ти впевнений, що це правда?

— Абсолютно, — Сайлос зустрів її погляд. — Але вони ще не знають, що ті навіть не знайомі між собою.

— І слава Світлу, — Іліана опустила пергамент. — Якщо вони об’єднаються під владою Морвелла — це кінець. Якщо під нашим — шанс на порятунок.
 

Сайлос гірко усміхнувся:

— А якщо вони оберуть власний шлях?

Вона не відповіла.
 

Повертаючись у свої покої, Сайлос відчував, як місто навколо стає більш тривожним. Світло й Тінь ще не зіштовхнулися у відкритому бою, але в повітрі вже пахло бурею. І він знав: у центрі цього шторму стоятимуть дві дівчини — одна з кров’ю Світла, інша з кров’ю Тіні.

Вони ще не підозрюють про своє місце в цій грі. Але Сайлос підозрював: день, коли вони зустрінуться, змінить усе