Шепіт у темряві

Ніч встеляла місто важким покривалом туману. Ліхтарі, розмиті й тьмяні, кидали золотаві плями на вологий асфальт, а вітер гнав уздовж вулиць сухе листя, яке тріщало, наче старі кістки. Амалія йшла повільно, загортаючись у чорний плащ. Вона любила нічні прогулянки — не через романтику, а через тишу, яку лише темрява могла подарувати. Тут, у темряві, світ здавався чеснішим.

Вона жила сама у невеликій квартирі на верхньому поверсі старого будинку. Сусіди її майже не бачили — вдень вона працювала у книгарні, а вечори проводила так, як зараз: блукаючи нічними вулицями або сидячи в кав’ярнях у найвіддаленіших куточках міста. Амалія ніколи не відчувала себе частиною цього місця. Місто було їй знайоме, але водночас чуже. Вона ніби жила тут тимчасово, чекаючи, коли щось покличе її звідси.

Вона відчувала це з дитинства — дивне, глухе відчуття, що її життя насправді не належить їй. Інколи снилися сни, у яких вона бігла крізь темний ліс, чула за спиною шурхіт лап і відчувала, як у жилах пульсує щось нестримне, дике. Прокидаючись, вона не могла згадати жодного обличчя чи чіткого слова з тих снів, але серце ще довго билося швидко, а в роті стояв металевий присмак — наче від крові.

Цієї ночі вона знову відчувала дивне неспокійне хвилювання. Легкий вітер приносив запах, який вона не могла розпізнати: не квіти, не дим, не волога земля — щось інше, глибше, тривожніше. Її пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Пізно вже, — тихо сказала вона сама собі й прискорила крок.

Вдома, в невеликій кухні з потрісканими шпалерами, Амалія заварила собі чай. Вона завжди відчувала дивну тягу до трав — ромашки, полину, меліси. Запахи вміли заспокоювати її, але сьогодні навіть улюблений збір не допомагав. Вона поставила чашку на підвіконня і глянула вниз.

Внизу, на вулиці, стояла фігура. Висока, темна, нерухома. Вона була впевнена, що тут немає жодної причини для страху — можливо, просто хтось чекає на таксі чи когось виглядає. Але серце в грудях раптом стислося. Фігура повільно підняла голову. І навіть здалеку Амалії здалося, що очі світяться у темряві.

Вона мимоволі відсахнулася від вікна, розливаючи гарячий чай на руку. Коли ж знову глянула вниз, вулиця була порожньою.

Цілу ніч Амалія не могла заснути. Щось у повітрі змінювалося — і вона відчувала це кожною клітиною. Наче світ навколо чекав чогось… чи когось.

Вранці у книгарні було тихо. Вона переглядала нові надходження, коли двері відчинилися, і до приміщення зайшов чоловік у темному пальті. Він був чужий у цьому районі, але в його русі було щось насторожене й точне, як у мисливця.

— Ви працюєте тут давно? — його голос був глухим, із легким акцентом.

— Досить, — відповіла вона, не відриваючи погляду від коробки з книгами.

— Мені потрібна рідкісна збірка… — він назвав назву, яка їй нічого не сказала. — Ви не бачили її?

Вона похитала головою, і він пильно подивився їй в очі. Той погляд був надто довгим, наче він щось шукав у глибині її душі.

— Якщо зустрінете — відкладіть. Для вас це буде… важливо.

Він вийшов, і Амалія довго стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому в неї тремтять пальці.

Ввечері того ж дня вона знову відчула той самий запах, що й учора вночі. І знову, піднявши очі в темряву, побачила силует — але цього разу він стояв набагато ближче.

Вона ступала тихо, але серце билося швидко, немов хотіло вирватися з грудей. Темрява навколо ставала густішою, і навіть знайомі вулиці тепер здавалися чужими. Амалія чула лише власне дихання й шелест пальто по плечах.

Силует не рухався, але відчуття, що його погляд приковує її, не залишало. Вона зробила крок уперед — і тоді відчула легке тепло, яке прокотилося по руках і спині. Воно було дивним, не її власним, наче сама ніч хотіла її попередити, попередити і водночас перевірити.

— Хто тут? — спробувала вона вимовити, але голос тремтів, видаючи страх.

Нема відповіді. Лише легкий шелест, що звучав за спиною. Вона озирнулася — порожньо. Повернувшись, знову помітила силует. Тепер він стояв значно ближче, майже впритул до неї.

І тоді сталося те, чого Амалія ніяк не могла пояснити. Легке повітряне коливання прокотилося під ногами, і світ навколо завібрував. Ліхтарі почали тремтіти, а тінь навколо силуету неначе зім’ялася, ставши більш щільною. Амалія відчула, як тіло наче відповідає на чужий ритм — серце б’ється в унісон з ніччю, руки мимоволі піднялися.

І тоді — яскравий спалах світла, що зійшов із долонь. М’яке, але пронизливе, воно розкинулося перед нею, як захисний бар’єр. Вона відскочила, не знаючи, що відбувається, і серце її калатало шалено.

Силует повільно відступив, як би визнаний її силою, і зник у темряві. Амалія стояла посеред порожньої вулиці, руки ще світилися легким золотавим світлом.

— Що… що зі мною? — прошепотіла вона сама собі.

Додому вона поверталася без жодного шуму, ніби ніч оберігала її від будь-кого ще. У квартирі вона сіла біля вікна, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. Її думки крутяться, наче водоворот: «Це сон? Чи… я насправді зробила це?»

Вона провела долонями по обличчю, намагаючись заспокоїтися. Але глибоко всередині щось пробудилося. Те, що раніше було лише відчуттям чужої сили, тепер було її власним відчуттям — живим, гарячим, непідвладним страху.

Наступні дні Амалія намагалася вести звичайне життя. Вона працювала у книгарні, ходила на прогулянки, говорила з друзями. Але час від часу відчуття присутності і того ж дивного тепла поверталося. Вона намагалася ігнорувати його, але з кожним разом сила ставала все сильнішою, немов вимагала визнання.

Одного вечора вона вирішила перевірити себе. У темному кутку порожньої кімнати вона підняла руки і зосередилася. Серце калатало, повітря ніби стискалося, і на коротку мить перед її долонями з’явилося м’яке золотаве світло — те саме, яке відганяло силует уночі.