Коли тиша стає передвісником

Вітер гнав по небу білі клапті хмар, і кожен раз, коли вони відкривали місяць, здавалося, що він стежить лише за мною. Аврора сиділа на підвіконні, підібравши ноги, й дивилася, як сріблясте світло повільно стікає по дахах Лірії. Кам’яні вулиці внизу спали, але місто не знало спокою — навіть уночі в повітрі жила напруга, наче саме воно пам’ятало про щось, чого люди забули.

Відкрите вікно впускало запахи нічного міста: вологий камінь після вечірнього дощу, дим від каганців у порту, солоний подих річки. Лірія жила у двох ритмах — денному, гомінкому, і нічному, коли замість голосів людей починали шепотіти стіни, двері й дерева. І Аврора завжди чула ці шепоти, хоч як не намагалася не прислухатися.
 

— Аврора, ти знову не спиш, — тихий голос за спиною змусив мене здригнутися.

Вона озирнулася. У дверях стояла Лея -  наставниця. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а в руках вона тримала чашку з паруючим відваром. На обличчі — м’яка втома, та в її очах завжди жевріла пильність.

— Не можу. Мені снилося… дивне, — зізналася Аврора.— І щоразу, коли дивлюся на місяць, мені здається, що він щось хоче сказати.

Лея підійшла, поставила чашку на стіл і всілася поруч на підвіконня.

— Місяць завжди щось говорить тим, хто здатний слухати, — тихо промовила вона. — Пий. Це заспокоїть.

Аврора взяла чашку. Гаряча пара обпекла ніс, запах полину і меліси змішався з чимось різкішим, чого вона не впізнала. Напій був терпким, із гіркуватим присмаком, але тепло швидко розтікалося по тілу, знімаючи напруження.

Вона вже хотіла розпитати про склад, але з вулиці долинув різкий звук — метал об метал. Лея підвела голову, і в її погляді з’явилася тривога.

— Залишайся тут, — наказала вона й, накинувши плащ, вийшла з кімнати.

Звісно, Аврора не послухалася. Відчуття, що щось ось-ось зміниться, було сильнішим за страх. Вона тихо ковзнула за нею сходами вниз і вийшла на вулицю, притримуючи двері, щоб вони не рипнули.
 

Нічна Лірія виглядала зовсім інакше, ніж удень. Ліхтарі тремтіли жовтим світлом, і кожна тінь здавалася глибшою, ніж повинна бути. Лея стояла біля кам’яного мосту через вузький канал. Навпроти неї — чоловік у темному плащі з капюшоном, що приховував обличчя. Навіть здалеку я відчула холодну хвилю, яка йшла від нього, немов від зимового вітру.

— Це занадто рано, — почула я голос Леї. — Пророцтво каже…

— Пророцтво змінюється, — перебив він. Голос був низьким, з глухим відлунням. — І ти це знаєш.

Він кинув їй щось — невеликий пакунок, загорнутий у чорну тканину. Лея сховала його під плащем, швидко глянула на темне небо і рушила геть. Я втиснулася в стіну будинку, щоб вона не помітила мене.

Чоловік не рушив з місця, але раптом різко підняв голову й подивився прямо туди, де я стояла. Я не бачила його очей під капюшоном, та все одно відчула, як холод проникає в груди, наче хтось на мить витягнув із мене тепло.

— Скоро, — прошепотів він. Це слово пролунало в моїй голові голосніше, ніж у повітрі, наче я чула його не вухами, а зсередини.

Авррра кліпнула — і його вже не було.

Коли Лея повернулася, Аврора вже сиділа на підлозі біля свого ліжка, удаючи, що дрімаю. Вона тихо зайшла й постояла кілька секунд, дивлячись на мене, наче перевіряла, чи я справді сплю.

— Аврора, — нарешті промовила вона. — Завтра на світанку ми вирушаємо.

— Куди? — не втрималася Аврора.

В її очах спалахнув дивний суміш тривоги і рішучості.

— Туди, де ти зустрінеш свою долю.

І Аврора зрозуміла: усе, що я знала про своє життя, щойно почало тріскатися по швах.

Ранок був холодним і туманним. Місто прокидалося неохоче: поодинокі фігури пробиралися брукованими вулицями, переносячи кошики з хлібом чи відрами з водою. Вона з Леєю йшли майже мовчки, лише ледь чутний стукіт її палиці об камінь задавав ритм крокам.

Аврора намагалася вловити запахи й звуки, щоб запам’ятати Лірію саме такою — раптом я більше сюди не повернуся.

Десь попереду гавкнув собака, у вузькому провулку загуркотіла візка.

Звичайний ранок для будь-кого… окрім неї .

— Що було в пакунку, який дав тобі той чоловік? — нарешті спитала Аврора, коли вони вийшли на широку дорогу за міськими воротами.

Лея зупинилася й глянула на неї, зважуючи, чи відповісти.

— Це ключ, — сказала вона після паузи. — Не від дверей. Від вибору.

Аврора хотіла розпитати більше, але вона рушила далі, даючи зрозуміти, що тему закрито.

Дорога вела вгору, повз поля й зарості дикого терену. Над нами небо розвиднювалося, але сонце ховали важкі хмари. Час від часу Аврора ловила себе на дивному відчутті: наче за нами хтось стежить. Не видно нікого, але тінь цієї присутності лягала на плечі.

— Ми не самі, — тихо сказала Аврора.

— Знаю, — відповіла Лея так, наче чекала на це. — Не озирайся.

Вони пришвидшили крок, та відчуття лише посилилося. Ліс, що розпочинався праворуч, шумів і шелестів, немов щось велике рухалося між деревами, намагаючись не потрапити на очі.

На полудень вони зупинилися перепочити біля старого кам’яного колодязя. Лея розпалювала невелике вогнище, а Аврора принесла кілька сухих гілок. Раптом повітря стало важким, і мені здалося, що світло навколо пригасло, хоча хмари вже розійшлися.

— Лея… — почала Аврора , але не встигла.

З-за дерев вийшов вовк. Він був величезний, темно-сірий, з жовтими, майже людськими очима. Його погляд упився в мене, а шерсть на загривку настовбурчилася.

Лея повільно встала, схопивши палицю.

— Не рухайся, — наказала вона.

Аврора  стояла, мов укопана, але всередині мене щось прокинулося. Серце билося швидко, і з кожним ударом у моїх руках наростало тепло — спершу легке, потім пекуче. Я глянула вниз: мої долоні світилися м’яким золотавим світлом, яке пробивалося крізь шкіру.

Вовк зробив крок уперед і… завив. Це був не напад, а ніби заклик, відлуння якого відбилося десь у глибині мене.

І раптом він опустив голову й повільно відступив, зникнувши в тіні лісу.