Розділ 2: Ціна світла

Нокторн

Коли Вандел виповнилось десять, Латіна вирішила, що час настав. Кімната, до якої вони спустились, не мала нічого спільного з тією темною коморою, звідки Вандел колись вийшла трирічною. Тут були вузькі вікна під саму стелю, і довгий стіл із чорного дуба, настільки зрізаний ножами, що його стільниця нагадувала стару шкіру. Полиці вздовж стін угиналися від слоїків: пташині кісточки, висохле коріння, пасма чужого волосся, перев’язані нитками різних кольорів. У кутку тліла жаровня, пахло залізом, воском і чимось солодкуватим, від чого неприємно дерло в горлі.

Латіна стояла посеред кімнати в простій чорній сукні, без жодних прикрас , з обличчям який не відображало ніяких емоцій і від цього вона виглядала ще суворішою.

— Сьогодні я покажу тобі те, що Ковен називає Нижнім ремеслом, — сказала вона. — Ти не маєш нічого відчувати: ні страху, ні огиди, ні жалю. Відчуєш, то помилишся, помилишся, то заплатиш. Зрозуміло тобі моє дитя?

— Зрозуміло, матусю.

— Латіна. Не називай мене матір'ю в Ковені. Тут ти відьма, яка вчиться, а не моя дочка.

— Зрозуміло, Латіна.

На столі лежав мертвий ворон, відьма  мабуть, принесла його з двору, не цікавлячись, чий він був: у птаха ще не затерпли пальці лап, а пір’я блищало, як мокрий асфальт. Вандел дивилась на нього і думала, що йому, певно, було б бридко, якби він знав, де опинився. Мати поклала їй у долоню кинджал із чорним руків’ям, той самий який був подарований на п’яті роковини.

— Проведи по долоні, неглибоко. Кров повинна зібратись у лінію, не в краплю і не у калюжу,  тоді вимов слова, які я тобі казала.

Вандел провела холодне лезо прямісінько по лінії життя в навіть не скривилась від болю. Складалося враження, що вона із малечку була бездушна, холодна в нічого не відчувала, можливо так в було, бо її мати така сама. Дівчинка нахилилась над птахом і вимовила слова.

Ворон ворухнувся. Спершу тільки лапа: вона шкрябнула по столу, залишивши борозну, потім крило, ривком, наче хтось смикнув за нитку. Птах підвівся, незграбно, не так, як ходять живі, і повернув до неї голову, очі були відкриті і зовсім порожні: тьмяні, сухі, як у скляної іграшки.

— Добре, — сказала Латіна. — А тепер поверни його.

— Як?

— Так само, як підняла тільки навпаки.

Вандел спробувала, маленька відьма не знала слів, і мати не підказувала. Ворон сидів на столі й дивився на неї порожніми очима.

— Я не знаю, — тихо сказала вона.

— Знаєш, ти позичила в смерті, борг не зникає від того, що ти його не бачиш. 

Їй довелось різати долоню вдруге, глибше, і повторювати слова, які Латіна нарешті, крізь зуби, продиктувала. Тільки тоді птах осів, наче з нього випустили повітря. Вандел стояла, притискаючи до грудей закривавлену руку, і дивилась на мертвого птаха, якого вона вбила двічі.

— Ще раз, — сказала Латіна.

Вони повторювали до обіду, потім ще після обіду. Коли Вандел нарешті вийшла в коридор, у неї тремтіли коліна, обидві долоні були перев’язані шматками полотна, а на губі виступила кров: дівчинка  не помітила, як її прикусила.

— Завтра  продовжуємо рано, — кинула Латіна їй навздогін без жодного слова похвали.

Мірта чекала в коридорі, вона розгорнула руки, ніби збиралась обійняти, та Вандел пройшла повз.

— Не треба. 

У бібліотечній вежі пахло пилом, гвоздикою та чорнилом, а за величезним столом, заваленим сувоями, сиділа Клера Ветт, права рука Латіни. Жінка не була схожа на відьму з оповідок, скоріше на втомлену вчительку: сорок із чимось років, сива пасма у темному волоссі, окуляри в мідній оправі, чорнильні плями на пальцях. Говорила вона тихо, без рисування, і слухати її було легше, ніж Латіну.

— Твоя мати вчить тебе вбивати, — сказала Клера в перший же вечір, коли Вандел прийшла з перев’язаними руками. — Я вчитиму тебе виживати. 

Вона розгорнула перед нею пожовклу мапу, на якій країна Ваелмор була поділена тонкими лініями на дві нерівні частини.

— Колись існувала Перша Відьма, її звали Ейра. Вона мала стільки сили, що боялась сама себе, і розділила цю силу надвоє. Світло і Морок. Ковен Рівноваги з’явився потім, щоб ніхто ніколи не зібрав ці дві половини докупи.

— А навіщо?

— Тому що той, хто збере, стане богом, а боги, Вандел, рідко бувають добрими.

Клера пояснювала довго, терпляче, поверталась до сказаного кілька разів, змушувала Вандел повторювати. Існували три Закони Ковену, перший: нейтралітет. Прилюдно Ковен не підтримує жодну зі сторін, не виступає ні за Світло, ні за Морок. Другий: борги. Кожне заклинання записується, кожен борг має строк. Третій, найстаріший...

Вона зупинилась і зняла окуляри.

— Чия кров пішла до Ковену, тій кров’ю й належить, назавжди.

— Це означає, що ніхто не може піти?

— Це означає, що ніхто не може піти й залишитись живим, — спокійно відповіла Клера. — Запам’ятай. 

У тій розмові були й інші речі, про які вона нікому не казала. Наприклад, що публічно Ковен тримає баланс, але в залі, коли вона дивилась, лави з лівого боку були завжди повніші, ніж з правого, що у Латіни з’явилась звичка закінчувати вечірні наради в підвалі. 

Далі були вечері, Вандел вчили сидіти за великим столом у Залі Вечері між Орвіною, яка їла мовчки, і Торвальдом, огрядним чаклуном із бородою, схожою на сіре гніздо, Клера шепотіла їй на вухо, хто є хто.

— Це Іслін. Лікує, вбиває, відповідає за вартові печаті. Не довіряй її усмішці, довіряй її печатям, а це Мелісанда, у неї відмінна пам’ять і погані наміри. Це брати Рейн, одного можна просити про все, другого нічого, і ніколи не розрізняй їх вголос.

— А хто з них найнебезпечніший?

Клера задумалась.

— Той, хто посміхається, коли твоя мати говорить.

Тихі Верби

У Тихих Вербах почали з’являтись дивні речі, які пояснити ніхто не міг.  Вночі, коли Соліра спала, лампа на столі раптом спалахувала м’яким золотим світлом, без полум’я, просто світилась, ніби кімнату наповнили мед. Ліана вставала, гасила її, а вранці казала: