Розділ 1: Дві колиски

Після першого і останнього плачу при народженні Вандел  більше не плакала, ні на наступний день, ні через тиждень. Мірта, яку Латіна вибирала серед сорока охочих і яка мала звичку називати всіх немовлят «пташенятами», спершу зраділа, потім занепокоїлась, а на дев’ятий день покликала господиню до колиски й сказала пошепки, наче боялась розбудити:

—  Вона не плаче, навіть коли голодна. 

— То годуй її раніше, ніж вона зголодніє, — відповіла Верена, не підводячи очей від паперів. — Це не хвороба, це характер.

Мірта хотіла заперечити, але передумала, тому, що у  Сірій Вежі взагалі багато чого не заперечували. Дитячої тут ніколи не було, Латіна звеліла відчинити західну кімнату на третьому поверсі,  і поставила туди колиску з чорного дерева, вузьке ліжко для няньки та шафу, в якій пахло кедром і холодним камінням. Стіни вежі були зі скла, непрозорого, димчастого, і дощ у них здавався не водою, а чимось живим, що шукає, де пролізти. Дівчинка могла годинами лежати й стежити за краплями, Мірта тихо дивувалась: немовлята зазвичай дивляться на світло, а ця на тінь.

Ардена не було цілими днями у вежі, лише з'являвся на вечір, коли сонце вже сховалося за горизонт. Але його поява вдома була не кожен день: постійні виклики по  справах Ковену, а інколи він просто зникав на кілька днів, і Латіна яка помічала все, цього чомусь не помічала. Брав доньку на руки рідко, але так, як беруть те, що можна розбити, сідав біля вікна, гойдав її і щось бурмотів, не слова, а так, як мугикають, коли не хочуть, щоб розібрали.

— Ти її розбалуєш, — казала Латіна  з порога.

— Вона не з тих, кого можна розбалувати.

Чоловік гойдав маленьку відму на руках і дивився на неї із посмішкою.

Тим часом у Тихих Вербах

Соліра, навпаки, не замовкала, немовля  кричало так, що Гната, глуха як пень, вставала посеред ночі й питала, чи не горить що. Кричала голодна, кричала мокра, кричала від самого факту, що світ існує і він такий величезний, а потім раптом сміялась, беззубо, на весь рот, коли в сінях з’являлась біла кішка.

Кішка прийшла в ніч народження й не пішла, Ліана спершу гнала її мітлою, а потім коли побачила, що поряд з цією твариною дитя вгамовується , то змирилася з наявністю тварини. Звали кішку  Маркізою, бо та ходила по хаті, як по бальній залі: неквапом, високо піднявши хвіст, ніби господарям слід за це дякувати.

— Ти хоч мишей ловиш? — питала Ліана.

Маркіза дивилась на неї різнокольоровими очима: одне блакитне, друге золотисте, мишей схоже  вона не ловила, вона лише сиділа біля колиски і тихенько муркотіла.

У Тихих Вербах Ліану знали як травницю, вона збирала м’яту, звіробій, материнку, сушила їх на горищі, зв’язуючи пучками, і по вівторках носила на ярмарок. З дитиною за спиною, у полотняній хустці, яка пахла димом і лавандою. Люди купували охоче: її відвари справді допомагали, хоч сама Ліана вважала це просто досвідом. Магії вона не мала ні краплі, ніколи не бачила нічого, окрім снів, і тим сильніше дивувалась, коли її дитина засинала на руках у чужих людей і ті потім казали, що ніч у них минула спокійніше, ніж за багато років. Батько дівчинки приходив  не часто і ненадовго, на два-три дні, завжди з важкою торбою, де лежали сіль, цукор, сувій тканини та якась книжка, яку він ніколи не читав при ній.  Він казав, що мандрує, що пише щось про старі дороги, що вдома його ніхто не чекає. 

— Вона на тебе схожа, — казала вона, кладучи Соліру йому на коліна.

— Ні, — відповідав Арден, і голос у нього ламався. — Вона схожа на себе.

На першому році життя Вандел принесли до Зали Рівноваги. Сюди заходили лише у сірому, одяг відьом на фоні чорного інтер'єру був схожий на дим. Півсотні жінок і чоловіків стояли кільцем навколо Каменя, великого чорного басейну з вирізьбленими по краях місяцями, до країв повного темної, нерухомої води. Орвіна, Хранителька Каменя стояла біля нього та чекала поки принесуть дівчину. Латіна внесла доньку на руках, Вандел була одягнена в маленьку чорну сорочку з срібним поясом і, як завжди, мовчала.

— Хто приносить дитину до Каменя? — спитала Орвіна.

— Мати, Латіна з роду Нокс, Верховна Матрона.

— Хто підтверджує її кров?

— Батько, Арден з роду Нокс.

Арден стояв на краю кола, руки він ховав у рукави, бо під лівим рукавом, на зап’ясті, відколи він увійшов до зали, пекло так, наче хтось водив по шкірі розпоченим металом.

— Він підтверджує, — сказала Латіна 

— Підтверджую, — відгукнувся він.

Орвіна взяла срібну голку, це був давній обряд: крапля крові дитини на воду Каменя і слово Ковену: ця кров стає нашою, ця кров належатиме рівновазі. Уколола пальчик швидко й майже безболісно, так, що Мірта, яка стояла осторонь, навіть зойкнути не встигла. Вандел не здригнулась, вона глянула на голку так, як дивляться на предмет, який ніколи не бачили.

Крапля крові впала і  вода в Камені спалахнула червоним. Не яскраво, і не так, як із іншими дітьми, на яких вона розцвітала м’яким сріблом. Червоне пішло колами від центру, повільно, а потім, коли мало б згаснути, затрималось залишившись в такій формі, а потім червоний колір зник, а вода знову стала чорною як темрява.

Латіна забрала своє дитя і піднесла дівчинку до гори:

— Нехай Ковен знає: Вандел Нокс належить Рівновазі!

Зала відповіла єдиним голосом, і луна покотилась по скляних стінах.

У Тихих Вербах, у ту саму мить, Ліана різала материнку, ніж зісковзнув, і вона вилаялась крізь зуби, відсмикнувши палець. Соліра, яку вона посадила на лавку, голосно заплакала і так судомно зачепилась за матір’ю руку, що та помітила лише через якийсь час: дитина вчепилась саме в зап’ясті, туди, де нічого не боліло. Маркіза, що спала на печі, підвелась, вигнула спину й засичала на порожній кут.

Минув рік.

У два роки Вандел вперше посміхнулась. Посмішка була предначертина не комусь, а тіні від свічки, що по волі дівчинки якимсь чином вклонилася. Няня цього не побачила, але матір так, коли сиділа поруч за прочитанням грімуару та секунду підняла погляд на свою доньку.