Розділ 12

Розділ 12 (Тінь Нашого Кохання Розділ 4)

Артем повернувся додому пізно ввечері, виснажений і роздратований затримкою рейсу, але задоволений результатом переговорів в Одесі. Він був упевнений, що Ірина чудово впоралася зі своїми обов'язками.

Ірина зустріла його, намагаючись бути ідеальною: домашній одяг, легка посмішка, келих вина. Вона навмисно створювала атмосферу спокою, щоб замаскувати внутрішню паніку.

— Усе пройшло чудово, Іро. Дякую, що допомогла з паперами, — сказав Артем. — Ти — найкращий помічник. Тобі подобається працювати в офісі?

— Так, дуже. Я з головою поринула у справи. Мені подобається контролювати фінанси, — відповіла вона, використовуючи його слова, щоб заспокоїти його.

— Чудово. Це дає мені впевненість, — він поцілував її в лоб. Поцілунок був перевіркою, а не ніжністю.

Наступного ранку Артем, не попередивши Ірину, поїхав прямо в її офіс. Він сказав їй, що йому терміново потрібно взяти якісь договори з її сейфа, але насправді він вирішив провести неоголошену інспекцію. Він хотів переконатися, що її робоче місце ідеально відображає його високі стандарти.

Артем увійшов до офісу Ірини. Він оглянув стіл, шафи, папери. Усе було ідеально складено, як він і очікував. Його заспокоїла ця візуальна досконалість.

Він підійшов до її великого шкіряного столу. Сейф був під столом. Нахилившись, щоб відкрити його, він зупинився.

Артем був людиною, яка жила запахами грошей, дорогого парфуму і стерильної чистоти. Він відчув чужорідний аромат. Це був ледь вловимий, але стійкий деревний, мускусний запах, який різко контрастував із легким, квітковим парфумом Ірини.

Артем розігнувся. Він обнюхав повітря. Ні. Запах йшов від столу. Він провів рукою по шкіряній поверхні саме в тому місці, де вони з Максимом нахилялися, обговорюючи креслення. Аромат прилип до поверхні.

Це був не жіночий запах. І це не був його власний парфум.

Артем не думав про зраду. Він думав про нехтування порядком.

«Хто був тут, Іро? Хто сидів за твоїм столом і залишив такий різкий, недбалий запах?»

Він пригадав Максима, дизайнера.

— Той хлопець. Максим. Його запах, — пробурмотів Артем. — Він тут палив, чи що?

Для Артема це було порушенням професійного етикету та загрозою чистоті його бізнес-простору. Він одразу зателефонував Ірині на її офісний телефон.

— Іро, ти в офісі? — його голос був рівним, але відчутно напруженим.

— Ні, я на діловому ланчі. Щось трапилося?

— Ні. Я в тебе в офісі, забираю папери. Іро, ти повинна терміново викликати клінінг. У тебе в офісі запах. Дуже сильний, чужий запах. Я не хочу, щоб підрядники залишали після себе сліди. Це неприпустимо.

— Запах? Який запах? — Ірина відчула, як її кров холоне. Вона знала, про що він говорить.

— Неважливо! Ти повинна контролювати свій простір, Іро! Ти працюєш тут! Я не для того дав тобі цей офіс, щоб він перетворився на притон! Ти зрозуміла?

— Зрозуміла, Артеме. Викликаю клінінг негайно, — вона відповіла, відчуваючи, як її світ руйнується.

Він не підозрював зради, але його інстинкт контролю ледь не викрив її.

Коли Артем повернувся додому, його обличчя було темним.

— Іро, я був в офісі. Ти мене розчарувала. Ти не контролюєш свій простір, — він налив собі віскі.

— Я ж викликала клінінг, Артеме!

— Це не про клінінг. Це про увагу. Ти забула, що ти — обличчя мого фонду. Той дизайнер, Максим... він залишив по собі слід. Я не хочу, щоб він з'являвся там частіше, ніж раз на тиждень. І не більше ніж на годину. Я не хочу, щоб твій офіс перетворився на місце недоречних зустрічей.

Артем не підозрював у зраді, він підозрював у марнуванні часу.

— Я знаю, що ти маєш з ним спільну мову, але пам'ятай: робота — це функція, не почуття. Якщо ти не можеш контролювати свої ділові стосунки, я заберу цей проєкт і передам його іншому менеджеру. Ти зрозуміла ціну?

Ірина зрозуміла. Ціна була її свобода. Артем знову затягнув петлю. Максим, її рятівник, тепер був лімітований однією годиною на тиждень.

Вона відчула, що далі так тривати не може. Її емоційний дефіцит поглинув її, і тепер вона була в пастці: якщо вона припинить стосунки з Максимом, вона повернеться до емоційної смерті. Якщо вона продовжить, вона втратить фінансову опору, яку їй дав Артем.

Увечері, коли Артем спав, Ірина написала Максиму.

Ірина: «Він був в офісі. Відчув твій запах. Він не підозрює нас, він підозрює хаос. Він обмежив наші зустрічі до однієї години на тиждень. Я більше не можу цього витримати. Ти маєш відповісти мені чесно: що ми робимо? Ультиматум. Або ми закінчуємо, або... ми тікаємо»

Вона відправила повідомлення і лягла спати, розуміючи, що її доля тепер повністю залежить від відповіді Максима.

Повідомлення від Максима прийшло наступного ранку. Ірина сиділа на кухні, п'ючи холодну каву, і боялася навіть доторкнутися до старого телефону. Вона була готова до будь-якої відповіді: до відмови, до істерики, до пропозиції закінчити. Але відповідь була зовсім іншою.

Максим: «Не закінчуємо. Але й не втікаємо, Іро. Нам нема куди бігти. У мене — борг перед банком за студію і старенька мати. У тебе — капітал, який він легко перетворить на пил, якщо ти просто зникнеш. Втеча — це романтична дурість. А ми з тобою — не романтики. Ми — борці за реальність»

Вона читала далі, і кожне слово було холодним, раціональним порятунком.

Максим: «Ми повинні підготувати наш відхід. Ти повинна використати цей час, щоб перевести частину свого капіталу в абсолютно незалежні активи, які Артем не зможе відстежити чи заблокувати. Не гроші! Мистецтво, антикваріат, те, що легко конвертується, але не фігурує в його банківських звітах. Ти тепер керуєш фондом. Знайди лазівку. Він дав тобі мільйони, щоб контролювати. Ти використаєш ці мільйони, щоб купити свою свободу»