Розділ 10

Розділ 10 (Тінь Нашого Кохання Розділ 2)

Ірина не пам’ятала, як вийшла зі студії Максима. Її тіло було легким, але розум затьмарений. Вона відчувала не сором, а парадоксальну ясність. Вона зрадила, але врятувала себе. Вона отримала те, чого не могла знайти роками — відчуття того, що її емоційні та фізичні потреби є пріоритетом.

У таксі, що мчало проспектом Перемоги, вона ледь не кричала від внутрішнього напруження. Фізична близькість із Максимом була не просто пристрастю; це був акт визнання. Він не поспішав, він слухав її тіло, як слухав її слова. Кожен дотик був питанням, а відповіддю була насолода. Це була якість, а не функція.

Вона згадала Артема. Їхні стосунки з ним були логічними і запланованими. Близькість була або зняттям напруги після робочого тижня, або рутинним обов'язком. У ній не було місця для її імпровізації, для її справжнього бажання. Артем вважав, що достатньо бути технічно справним, не розуміючи, що її душа вимагала поезії.

«Тепер я знаю, що я не вигадала цю порожнечу. Вона існувала. І я її заповнила», — думала Ірина, притискаючи долоню до грудей. Там, де був біль самотності, тепер оселилася тривога і присмак свободи.

Вона відчула, що фізична зрада — це лише видимий прояв емоційного розриву, який стався ще рік тому. Максим був тим мостом, який вивів її із замкненої клітки.

Коли вона зайшла у свій під’їзд, страх провини нарешті наздогнав її. Ірина зайшла у ванну кімнату і довго стояла під гарячим душем, намагаючись змити з себе не сліди близькості, а аромат чужої студії, чужого життя.

Вона вийшла, намагаючись виглядати втомленою, але спокійною. Артем сидів на кухні. Він працював на планшеті, але його обличчя було зосередженим і напруженим.

— О, ти повернулася. Вже пізно, Іро. Як там дівчата? — його голос був рівним, без жодного натяку на підозру.

— Усе добре. Ми трохи засиділися, — відповіла вона, намагаючись, щоб її голос звучав природно.

— Так, я бачу, — Артем підняв голову. Його погляд був пильним, але не емоційним. — Я не міг до тебе додзвонитися.

— Таксі поламалося, — брехня вилетіла легко і швидко. Вона вже була майстром цієї гри.

Артем відклав планшет.

— Я не про це. Я про твій телефон. Він був вимкнений. Я хвилювався.

— Я ж сказала, сіла батарея. Не перебільшуй, Артеме.

Він підвівся і підійшов до неї. Вперше за довгий час у його очах Ірина побачила щось, схоже на занепокоєння, але це було занепокоєння за порушення порядку, а не за її благополуччя.

— Я не перебільшую. Я дзвонив тобі, щоб повідомити: завтра вранці приїде архітектор. Ми будемо обговорювати фасад заміського будинку. Я сказав йому, що ти будеш, — він наголосив на останньому слові, ніби це був наказ.

Ірина відчула, як кров приливає до її обличчя. Вона щойно була вільною, а він знову намагається заштовхати її у функціональну роль — дружини-організатора-декоратора його життя.

— Я не можу завтра вранці. У мене... зустріч із постачальниками. Це важливіше, — вона вперше відмовила йому у справі, яка стосувалася його планів.

— Важливіше за наш будинок? Іро, ти — доросла жінка. Ти повинна розуміти пріоритети. Я не хочу, щоб ти мене підводила перед партнерами. Ти знаєш, як це впливає на імідж, — його голос став холодним і сталевим.

— Імідж? — Ірина посміхнулася, і це була посмішка болю і рішучості. — Усе наше життя — це імідж, Артеме! І ти не бачиш, що за цим фасадом нічого не залишилося!

Він ступив крок назад, вражений її тоном.

— Що з тобою? Ти п'яна? Це емоційний зрив. Я не буду його слухати.

Він повернувся, щоб піти, і це було його фірмове завершення конфлікту — відхід, ігнорування проблеми доти, доки вона не зникне сама.

— Я не п'яна! — крикнула Ірина, і це був її останній крик у пустелю. — Я просто... жива.

Артем зупинився на порозі кухні. Він повернув голову і подивився на неї з жалістю, але не з любов'ю.

— Іро, я дам тобі грошей, щоб ти поїхала до спа. Тобі просто треба відпочити. І, будь ласка, будь завтра вдома. Це важливо.

Він пішов. Ірина залишилася стояти на кухні, її серце шалено калатало. Вона зрозуміла, що емоційний дефіцит не просто існує — він є фундаментом їхнього шлюбу. Його пропозиція купити її спокій, його небажання чути її біль, його фокус на іміджі — усе це було доказом.

Вона підійшла до вікна. Вона зрадила, і тепер вона не може повернутися. Близькість з Максимом була не помилкою; це було рішення.

Вона знову взяла телефон. Їй потрібна була не підтримка, а спільник, який би розумів її мову.

Ірина: «Я не буду завтра вдома. Я не можу. Завтра архітектор. Мені потрібно, щоб ти знайшов причину, чому ми повинні зустрітися. Зараз. Ти можеш?»

Відповідь прийшла миттєво, у його звичайному, творчо-хаотичному стилі, який вона вже встигла полюбити.

Максим: «Звісно, можу. У мене є ідея. Нам терміново потрібно обговорити благодійний проєкт. У суботу. Ввечері. Наприклад... у готелі, де є тихе лобі. Я все організую. Ти просто скажи "так"»

Ірина посміхнулася. Він не просив, він створював можливість. Він був дією на противагу інерції Артема.

Ірина: «Так»

Вона вимкнула телефон і пішла спати у своє ліжко, знаючи, що вона щойно вирішила жити подвійним життям. Вона більше не була самотня. Вона була кохана... принаймні помічена іншою людиною.

Суботній ранок Ірина зустріла, відчуваючи дивну бадьорість. Вона була вдома, але її душа вже не належала цьому місцю. Артем був зайнятий архітектором, обговорюючи деталі фасаду їхнього майбутнього будинку. Він був упевнений, що Ірина "взяла себе в руки" і знову грає роль ідеальної господарки. Вона лише кивала, погоджувалася з вибором кольорів і подумки відраховувала хвилини.

— Вибач, Артеме, мені потрібно відійти. Дуже важливий дзвінок по волонтерству. Там щось горить, — прошепотіла вона, використовуючи рятівний для себе фасад "благодійності".