Тінь Нашого Кохання Розділ 9

Тінь Нашого Кохання

Розділ 9 (Тінь Нашого Кохання Розділ 1)

Світло у вітальні елітної київської квартири було теплим і приглушеним, ідеально підібраним для затишку, який вони з Артемом так ретельно створювали. Але Ірина сиділа на кінці великого сірого дивана і відчувала себе так, ніби вона — лише випадкова тінь у цій дорогій декорації. Її чоловік, Артем, сидів у кріслі навпроти, увесь поглинутий блакитним сяйвом екрана ноутбука. Він був уособленням надійності: успішний забудовник, чоловік із сильними руками та ще більш сильним фінансовим становищем.

— Чудовий день, Іро. Нарешті закрили угоду по тому ЖК на Оболоні. Тихій океан цього року нам забезпечено, — промовив Артем, не піднімаючи голови. Його голос був глухим, задоволеним, але, на жаль, абсолютно далеким.

Ірина повільно опустила чашку з трав’яним чаєм. Вона пам’ятала, як раніше вони святкували маленькі перемоги довгими розмовами на кухні, а не сухим оголошенням факту.

— Це чудово, Артеме. Справді. Я рада за тебе. А... як ти себе почуваєш, крім роботи? — обережно запитала вона, шукаючи хоча б секунду справжнього контакту. Запитання було витонченою пасткою: чи помітить він її?

Артем нарешті відірвався від екрана, зітхнув і посміхнувся своєю «діловою» посмішкою.

— Я почуваюся чудово. Усе під контролем. Чого й тобі бажаю. Чогось хочеш? Замовити щось на вечерю?—  Він повернувся до ноутбука. Питання було про функцію, а не про неї, про задоволення потреби, а не про її душу.

— Ні, дякую. Я... я поїла, — прошепотіла Ірина, хоча цілий день майже нічого не їла, зайнята організацією їхнього побуту, який він називав «тилом». Вона відчула, як її серце стискається від болю, який став вже звичним: біль не через сварку, а через емоційну порожнечу.

Але ж вони не завжди були такі! Ірина пам’ятала безкінечні ночі в орендованій квартирі десь на Подолі, коли грошей було обмаль, але вони годинами розмовляли, а він, тоді ще студент-початківець, дивився на неї, і його очі поглинали її всю. «Іро, ти — моє повітря», — казав він. А тепер його повітрям були квадратні метри.

Вона встала і пройшла до вікна. Над Києвом світилися зірки, але вона відчувала себе, як під товстим куполом.

— Артеме, я думаю, нам потрібно... — почала вона, збираючи в собі останню рішучість.

— Хвилину, Іро, — перебив він, нетерпляче піднявши палець, — тут треба виправити договір. Що там було? Про гроші? У нас усе добре. Якщо хочеш нову сумку, просто купи. Я надіслав тобі гроші.

Ірина заплющила очі. Гроші. Знову гроші як заміна емоції. Це не сумка. Це — вона.

— Добре, нічого, — сказала Ірина, хоча хотіла кричати: «Мені потрібен твій час, твій погляд, твоя душа, а не твої гроші!»

Вона піднялася нагору, до спальні, наодинці. Телефон у руці вібрував від нового сповіщення в Instagram. Це було повідомлення від Максима — дизайнера, з яким вона нещодавно працювала над благодійним проєктом. Він був молодший за Артема, зовсім інший — з очима, повними творчого хаосу.

Максим: «Іро, я щойно бачив наш спільний проєкт на сайті. Вийшло фантастично. Але мені здається, що твої ідеї там недооцінили. Ти заслуговуєш більшого визнання. Як твій вечір? Ти, мабуть, святкуєш свій успіх?»

Ірина завмерла. Він помітив. Він помітив її успіх, який Артем навіть не згадав. Він не пропонував грошей. Він просто дав їй те, чого вона не отримала вдома: визнання і щирий інтерес до її внутрішнього світу. Це не була пропозиція сексу чи флірту, це була пропозиція контакту.

Палець сам потягнувся до кнопки відповіді. Їй було байдуже, чим це закінчиться. Їй просто потрібен був голос, який відповість.

Ірина: «Вечір тихий. Я не святкую. Але дякую, Максиме. Це дуже приємно читати. Як твій день?»

Через секунду прийшла відповідь, яка викликала у неї ледь помітну, але справжню посмішку.

Максим: «Мій день був сірим, поки я не побачив твою роботу. Може, вип'ємо кави завтра на Подолі і ти розповіси, як у тебе виходять такі геніальні речі?»

Ірина подивилася на своє відображення у віконному склі. Воно було блідим, але в очах спалахнула крихітна іскорка. Це не була пристрасть. Це була надія, що хтось нарешті її бачить.

Вона відчула, як дефіцит, що накопичувався місяцями, починає штовхати її до краю. А там, на краю, стояв хтось, хто простягав руку не з дорогим подарунком, а зі щирою увагою.

Ранок суботи настав як вирок. Ірина прокинулася раніше за Артема, який спав міцним, несвідомим сном успішної людини, яка не знає сумнівів. Вона спустилася на кухню, відчуваючи дивну суміш провини та передчуття. Провини за те, що збирається на зустріч, яку не може назвати діловою, і передчуття чогось неминучого, але потрібного.

Вона вдягнула просте, але елегантне пальто, взяла невелику сумку і залишила Артему записку: «Поїхала на благодійний склад. Потрібна допомога з логістикою проєкту». Напівправда. Це був єдиний спосіб вийти з дому без зайвих питань, адже благодійність Артем цінував, як частину свого іміджу.

На вулиці було прохолодно, але сонце, ледь пробиваючись крізь туман над Дніпром, обіцяло теплий день. Ірина викликала таксі на Поділ. Це був один із тих київських районів, де ще відчувався дух старого міста, де не було офісного блиску, а була справжня, жива енергія.

Вони домовилися зустрітися у маленькій кав'ярні, захованій у дворику на Воздвиженці. Коли Ірина підійшла, Максим уже чекав. Він сидів за столиком на вулиці, загорнутий у шарф, і читав якусь старовинну, пошарпану книжку. Він підвів голову, і його очі, світлі й допитливі, одразу знайшли її. Вони світилися не фліртом, а якоюсь ненавмисною щирістю.

— Ірино, ти прийшла, — він підвівся, і це було настільки природно, наче вони не бачилися тиждень, а не кілька місяців. — Я замовив тобі гарячий лате, сподіваючись, що ти любиш багато піни.

— Я люблю, — посміхнулася вона, і ця посмішка здалася їй справжньою, а не тією, яку вона демонструвала на світських заходах Артема. — А ти що читаєш? Виглядає так, ніби це щось таємне.