Розділ 7

Розділ 7

Їхній шлях тривав ще кілька виснажливих днів. Степ поступово змінився на горбисту місцевість, покриту низькими чагарниками, а повітря набуло солоного, морського запаху. Світлана відчувала, що вони близько до мети, і ця думка давала їй нові сили.

Вона більше не була бояринею. Її шкіра стала засмаглою, руки загрубіли від вуздечки, а її погляд був пильним і рішучим.

Нарешті, одного вечора, коли сонце сідало у багряних тонах, Світозар зупинив коня на вершині високого пагорба.

— Подивися, Світлано. Свобода, — тихо сказав Світозар.

Вона підняла очі. Вдалині, на обрії, за хвилями, що розбиваються, вона побачила білі стіни та високі башти портового міста. Це був Херсонес Таврійський, найважливіший візантійський форпост на північному узбережжі Чорного моря.

І над містом ясно горіли вогні маяків — світло цивілізації, світло порятунку.

— Візантія. Вони не мають тут влади. Ми в безпеці, — прошепотіла Світлана, відчуваючи, як сльози радості навертаються на очі.

— Ще ні. Місто — це лише стіни. Нам потрібен корабель, — Світозар був прагматичним. — Ми не можемо ввійти через головні ворота. Нас можуть впізнати або затримати. Ми повинні знайти таємний причал.

Коли вони почали обходити місто, щоб знайти менш охоронювану бухту, їхні надії були розбиті.

Вони почули голоси. Рідну мову.

Світозар і Світлана негайно сховалися у заростях терну.

— Стійте! Хто там? — почувся різкий крик.

Це був загін приблизно з двадцяти добре озброєнихвоїнів. Вони стояли на вузькій стежці, що вела до єдиної доступної тихої бухти.

— Володимир знав, — прошепотів Світозар. — Він передбачив наш шлях. Це останній бар'єр перед морем.

Воїн, що стояв ближче, озирнувся.

— Що там? Здається, я чув коней. Обшукайте кущі! Вони, мабуть, біля самого міста!

Світозар вихопив меч. Його обличчя було суворим і безстрашним.

— Світлано, ти залишишся тут. Я відвертаю їхню увагу. Ти мусиш бігти до бухти. Там має бути човен, який я заздалегідь домовився залишити, — його голос був тихим, але наказовим.

— Ні! Я не залишу тебе! Ми повинні бути разом! — Світлана вчепилася в його руку.

— Це не обговорення. Якщо ми будемо разом, ми обидва помремо. Якщо я їх затримаю, ти виживеш. Твоя свобода — моя мета. Візьми це, — він передав їй крихітний, але гострий кинджал.

— Біжи. Живи. І пам’ятай.

Світозар не дав їй часу на прощання. Він різко відштовхнув її і з криком вилетів із заростей, привертаючи всю увагу воїнів.

— Я тут, воїни Тисяцького! Шукайте мене! — його голос пролунав над степом.

Воїни, вражені самогубною хоробрістю одного чоловіка, кинулися на Світозара.

Світлана, розриваючись між наказом і бажанням залишитися, бачила лише миттєвий, жорстокий бій. Світозар, попри свою втому, був майстерним воїном. Він боровся запекло, як лев, що захищає свою гордість. Він відбив першу атаку, але двадцять проти одного — це був неминучий вирок.

Вона побачила, як він впав під вагою ударів.

— Ні! — крик зірвався з її вуст, але вона заглушила його. Вона не могла підвести його.

Світлана, зі сльозами на очах, але незламною рішучістю, кинулася у бік бухти, як наказував план. Вона бігла, і кожен її крок був помстою за його жертву.

Вона знайшла маленький рибальський човен, прихований під старими сітями. Це був її останній шанс.

Вона розібралася з мотузками, її пальці, натреновані у господарстві, діяли інстинктивно.

Раптом позаду пролунав голос.

— Зупинись, зраднице!

Це був Володимир. Він не покладався на своїх воїнів. Він прибув сам і з'явився у найкритичніший момент.

Він стояв на стежці, його меч був оголений, а його обличчя було спотворене люттю та образою.

— Ти думала, що втечеш? Ти думала, що візантійський князь врятує тебе від мене? Він лежить там, а ти моя!

Світлана подивилася на нього. В її очах більше не було страху. Була лише холодна, чиста ненависть.

— Він загинув, бо любив. А ти живеш, бо ненавидиш! Ти ніколи не візьмеш мене живою!

Вона відштовхнула човен від берега. Володимир кинувся до неї, але було занадто пізно.

Човен почав гойдатися на хвилях. Володимир, лютий, вистрілив у неї стрілою зі свого мисливського лука.

Світлана відчула різкий біль у плечі. Вона впала на дно човна, але руки її, навіть у болю, трималися за весла.

Вона гребла у відкрите море, незважаючи на біль. Вона бачила силует Володимира, що стояв на березі, безсилий у своєму гніві.

Коли вона віддалилася, вона востаннє озирнулася. Вдалині горіли вогні Херсонеса, а позаду, на березі, залишився світ її страждань і жертва її кохання.

Вона була сама, поранена, але вільна. Вона вижила — заради нього.

Біль у плечі був пекучий і реальний. Стріла Володимира, хоч і не смертельна, пробила м'яку частину плеча, і кров яскравою смугою пофарбувала її простий, темний одяг. Але фізичний біль був нічим у порівнянні з холодною порожнечею в її серці. Світозар загинув. Загинув, щоб вона жила.

Світлана, напівпритомна від втрати крові та виснаження, автоматично гребла у темне, безмежне Чорне море. Її очі були прикуті до мерехтливих маяків Херсонеса. Ці вогні були не лише світлом порту, але й останнім кордоном між світом Володимира і світом свободи.

Море було її єдиним другом і її єдиним ворогом. Воно гойдало маленький човен, наче колиску, але його холодне дихання загрожувало забрати її життя.

Вона зупинилася, дозволивши човну плисти за течією. Світлана зібрала останні сили, щоб витягти стрілу. Це було боляче — вона закричала, але жоден звук не досяг берега. Вона розірвала край свого одягу і міцно перев'язала рану, притискаючи тканину до плоті, щоб зупинити кровотечу.

Тоді, у повній самотності і повній темряві, вона дозволила собі плакати. Це були гіркі, беззвучні сльози втрати, що падали на дно човна.

— Світозаре, Світозаре... Ти подарував мені все і забрав все, — шепотіла вона в ніч.