Розділ 6

Розділ 6

Світлана бігла, немов вітер, що вирвався з ущелини. Кожен удар її серця був прискорений страхом за своє життя і жертвою Еліоса, який залишився прикривати її відхід. Вона чула віддалені крики з двору, шум бійки і лютий, розпачливий крик Володимира, коли він усвідомив, що вона втекла.

Вона бігла до Подолу — старого торгового району Києва, що лежить біля Дніпра. Це місце було лабіринтом вузьких вуличок, складів і причалів, ідеальне для того, щоб розчинитися у темряві.

Коли вона дісталася торгових рядів, її сили були майже вичерпані. Вона притулилася до холодної стіни купецького складу. Її дихання було уривчастим, а тіло тремтіло від холоду та виснаження. Вона була вільна, але абсолютно самотня і беззахисна.

Вона відчувала на шиї відсутність срібного персня, але його образ був випалений у її свідомості. Перстень став її символом.

Єдиним орієнтиром було слово Еліоса: «Світло» чекає на Київському Подолі.

Світлана почала повільно просуватися вздовж причалів. Скрізь пахло мокрою деревиною, рибою та річковою водою. Кожен куток здавався потенційною засідкою.

Раптом, за великою купою канатів, вона помітила рух.

Це був кінь. Вороний, міцний кінь, чий господар стояв поруч. Чоловік був у простому, темному каптані, його обличчя було закрите високим коміром. Він стояв нерухомо, ніби чекаючи.

Світлана наблизилася обережно.

— Я шукаю світло, — тихо прошепотіла вона, використовуючи їхній кодовий пароль.

Чоловік повільно повернувся. У його руках був факел, який він тримав опущеним, освітлюючи лише землю. Він підняв його.

— Я — це світло, пані, — відповів він. Його голос був низьким і спокійним, зовсім не схожий на голос Світозара, але сповнений довіри.

— Я посланець князя Світозара. Мене звуть Ратибор. Я мав чекати тут, біля четвертого причалу, і не покидати це місце, поки не прибудеш ти, або не прийде світанок.

Світлана відчула величезне полегшення. Світозар виконав свою обіцянку. Він залишив надійних людей на її шляху.

— Я рада, що ти тут, Ратиборе. Ми повинні їхати негайно. Володимир знає про мою втечу.

— Я знаю. Ми чули крики. Князь Світозар наказав, що наша дорога лежить на північ, до Новгородського тракту. Він чекає на тебе на таємній заставі за містом. Він знав, що Володимир буде шукати тебе по дорозі до Смоленська, — пояснив Ратибор.

Ратибор допоміг Світлані сісти на коня. Він не втрачав жодної секунди. Її одяг був брудний і рваний, але вона була в безпеці.

Вони швидко рушили з Подолу, оминаючи центральні, добре охоронювані дороги, і попрямували вузькими, лісовими стежками вздовж берега Дніпра.

Коли вони виїхали з міста, Світлана востаннє озирнулася. Київ, з його золотими куполами, що почали тьмяно блищати у променях раннього світанку, виглядав величним і холодним. Це було місто її ув'язнення і місто її єдиного щастя.

— Ми більше не повернемося, пані, — тихо сказав Ратибор, наче прочитавши її думки.

— Ні, — відповіла Світлана. — Ми ніколи не повернемося. Але я забираю з собою найкраще.

Вона відчувала, що ціна її свободи була високою: доля Еліоса була невідома, а життя Світозара залишалося під загрозою.

Але тепер вона була не сама. Вона була на шляху до свого коханого.

Коли сонце нарешті піднялося, заливаючи ліс золотим світлом, Світлана відчула, як вага її страждань починає спадати. Це був перший світанок, який вона зустрічала як вільна жінка за п'ять років.

Вона більше не була бояринею. Вона була втікачкою, полюбовною, і жінкою, що обрала свою долю.

Вона відчувала на своїй руці невидимий перстень із ластівками — символом постійного польоту і незламної надії.

Її життя як дружини Тисяцького закінчилося. Тепер починалася епопея її кохання і втечі.

Вони їхали весь день без зупинки, використовуючи лише лісові стежки та обхідні, старі дороги, які Ратибор, як видно, знав досконало. Він був мовчазний і рішучий, випромінюючи повну довіру до наказу Світозара.

Світлана, попри фізичне виснаження, відмовлялася зупинятися. Страх перед Володимиром та його неминучою погонею був сильнішим за біль у м'язах. Вона розуміла: Володимир, усвідомивши приниження, що його дружина втекла, використає усі свої ресурси, щоб знайти її. Це була не лише особиста помста, а й питання честі перед Великим князем.

Нарешті, коли сонце почало хилитися до вечора, Ратибор уповільнив хід.

— Пані, ми близько. Тут, за пагорбом, князь Світозар має стару, мисливську заставу. Він чекатиме нас там. Він знав, що нам потрібен негайний притулок і свіжі коні.

Вони піднялися на невеликий, порослий ялинами пагорб. Внизу, у затишній долині, стояла невелика, міцна дерев'яна будівля, оточена високим частоколом. Вона була ідеально прихована від головного тракту і від поглядів.

Ратибор подав кодовий свист — короткий, пронизливий звук, схожий на крик сокола.

Через мить ворота відчинилися.

Світлана зістрибнула з коня, її ноги були ватяними. Вона підняла очі і побачила його.

Він стояв у брамі, його обличчя було втомленим, але очі горіли такою силою кохання, що Світлана відчула, як її душа плаче від щастя. Він був живий, він був вільний і він дотримав слова.

Він підбіг до неї, і, незважаючи на присутність слуг та Ратибора, він міцно обійняв її. Це було не пристрасні обійми, а вирішальні, власний акт захисту.

— Моя ластівко. Ти прийшла. Я знав, — прошепотів він їй у волосся.

Світлана вчепилася в нього, і всі її місяці страждань, втеча і страх розчинилися в цьому обіймі.

— Я думала, що ти загинув! Я чула крики... Еліос...

— Еліос живий. Він поранений, але він відбився і вислизнув. Він затримав їх і не розкрив жодного секрету. Він — герой, і він приєднається до нас пізніше. Ти в безпеці. Ти тут, — Світозар тримав її, наче найдорожчий скарб.

Світозар відвів Світлану всередину застави. У невеликій кімнаті на столі вже стояла гаряча їжа та теплі напої.