Розділ 5

Розділ 5

Крик Світозара — «Біжи до криниці!» — пролунав у вухах Світлани, як постріл, що почав її останню гонку. У цю мить вона перестала бути дружиною Тисяцького, бояринею чи світською дамою. Вона стала втікачкою, що бореться за своє життя і за пам'ять про їхнє кохання.

Володимир, який кинувся до неї, щоб зупинити, був надто повільним, сповільнений шоком від її відкритого визнання.

Світлана, мов ластівка, що вирвалася з пастки, вихором промчала через головний зал, мимо битви, що вже розгоралася: Світозар, притиснутий до стіни, відчайдушно відбивався від дружинників Володимира. Вона бачила його палаючі очі — це був погляд вічного прощання та палкої вірності.

Її шлях пролягав через темні, звивисті коридори, які вона тепер знала напам'ять. Страх керував її ногами, але любовдавала силу. Вона чула тупіт важких чобіт позаду. Володимир і його люди, зрозумівши її намір, кинулися навздогін.

Вона вибігла на холодний двір. Місяць, який тиждень тому був їхнім свідком і захисником, тепер яскраво висвітлював дорогу до загибелі.

Вона бігла до лазні, до кам'яної прибудови. Вона чула, як Володимир кричить її ім'я:

— Світлано! Зупинись! Це наказ!

Цей наказ був останньою спробою влади над нею. Але влада Володимира скінчилася тієї ночі у сховищі.

Вона влетіла до господарських будівель, швидко відшукала зарості шипшини, що приховували криницю. Важкий дубовий дашок, який Світозар мав час відсунути лише настільки, щоб пролізти, тепер здавався їй непідйомним.

Вона відчула, як її легені горять. Її руки, що звикли лише до вишивання та ніжних торкань, відчайдушно вчепилися у важке дерево. Вона потягнула.

Криниця скрипнула, і дашок змістився, відкриваючи чорну, манячу безодню потаємного ходу.

Вона озирнулася: Володимирвже був за кілька кроків, його обличчя було спотворене гнівом і відчаєм.

— Стій! Я вб'ю тебе сам, якщо ти ступиш туди! — його голос був схожий на рев поваленого звіра.

Світлана не відповіла. Вона стрибнула у чорний отвір.

Вона почала спускатися по слизьких, вологих сходах. Сходинки були далекими, і її ноги не знаходили опори. Вона знала: якщо вона впаде, це буде кінець.

Згори вона почула металевий, брутальний скрегіт. Володимир намагався заблокувати криницю.

— Залиш її, княже! Вона не втече! — кричав один із його дружинників.

Світлана відчула, як дах криниці важко опустився на місце, закриваючи вихід. Вона опинилася у повній, непроглядній темряві.

Вона була у пастці.

Але вона була у сховищі.

Вона дісталася до дна і, не вагаючись, побігла вузьким, глиняним коридором до комори. Вона не могла залишатися у криниці – там було занадто холодно і вогко.

Світлана увірвалася до маленької, круглої кімнати, де тиждень тому знайшла щастя.

Лампа, яку залишив Світозар, вже не горіла, але у коморі залишився запах — запах тепла, шкіри та заборони.

Вона впала на вовняний плащ, їхнє любовне ложе, і вперше за цю ніч дозволила собі плакати. Але це були не сльози страху, а сльози втрати.

Світозар... Вона знала, що не змогла його врятувати. Її втеча не полегшила його долю, а, навпаки, підтвердила провину.

Раптом вона почула глухий, важкий гуркіт над собою. Це було схоже на те, як руйнують кам’яну стіну.

Володимир був лютий. Він зрозумів, що криниця – це лише частина потаємного шляху. Він не міг допустити, щоб таємниця його двору і ганьба його дружини залишилися прихованими. Він наказав пробити стіну лазні, щоб дістатися до комори.

Світлана зірвалася з місця. Вона була в кінці шляху.

Вона торкнулася свого горла: срібний перстень був там. Це було все, що у неї залишилося.

Вона притиснула його до губ, відчуваючи його холодну обіцянку.

Вона вирішила: вона не дозволить йому знайти себе і не дозволить йому знайти цей перстень.

Знову пролунав жахливий удар. Кам'яна стіна тріснула.

Світлана підійшла до протилежного кінця комори. Там, як вона пам’ятала, була невелика щілина у ґрунті — дренаж, виведений архітектором для відведення ґрунтових вод. Вона була надто мала для людини.

Але Світлана розуміла, що це єдиний шанс.

Вона зірвала срібний перстень зі своєї шиї. Вона поцілувала його востаннє, закарбувавши смак Світозара і свою любов.

Коли стіна почала обвалюватися, а у тріщину ввірвалося яскраве світло і розлючений голос Володимира, Світлана, з неймовірною силою духу, кинула срібну ластівку у глибоку, вузьку щілину.

Перстень зник у темній, вологій землі, назавжди приховуючи доказ їхньої забороненої любові.

Володимир, у супроводі факелів, увірвався до комори. Його очі знайшли Світлану: вона стояла біля стіни, її обличчя було брудним, але спокійним і вільним.

— Ось ти де, зраднице! – заревів він.

Але Світлана усміхнулася — усмішкою, наповненою перемогою.

— Я вільна, Володимире. Ти знайшов моє тіло, але душа моя полетіла до нього. І ти ніколи не знайдеш срібла, що було нашим доказом.

Володимир побачив її порожню шию. Він згадав, як вона відчайдушно захищаласебе. Він зрозумів, що програв. Він знайшов тіло зрадниці, але втратив доказ і, що найголовніше, її душу.

Світлана стояла у центрі руїн їхнього кохання — у вологій, розритій коморі, осяяній лютим світлом факелів. Її обличчя було покрите брудом, але її очі горіли холодною, незламною рішучістю. Вона досягла головної перемоги: знищила доказ і зберегла свою гідність.

Володимир, стоячи у проломі стіни, здавався гігантською тінню. Його гнів був настільки потужним, що, здавалося, він може зруйнувати весь двір.

— Де перстень? — його голос був хрипким, ледь чутним від люті. Його власницький інстинкт вимагав фізичного доказу, щоб підтвердити свою ображену владу.

— Перстень на місці, де ніхто його не знайде, Володимире. Він похований у твоїй зраді, — відповіла Світлана, і її слова були спокійні, як вирок.