Розділ 4

Розділ 4

Сім днів. Ці дні тягнулися для Світлани, як важкі, золоті ланцюги. Кожна година була наповнена подвійним тягарем: необхідністю виглядати абсолютно спокійною перед Володимиром і нестримним, палючим очікуванням зустрічі зі Світозаром.

Вона стала ще більш уважною до деталей. Її гра була бездоганною: вона слухала довгі розповіді Володимира про його військові плани, займалася благодійністю в церкві, навіть дозволяла Мстиславі, дружині воєводи, обмінюватися з нею світськими плітками. Але все це було лише зовнішньою оболонкою. Всередині, вона була заведена пружина, що чекає на свій час.

Совість Світлани тепер говорила ледь чутно, заглушена гучним голосом спраги та відплати. Вона розуміла, що це не просто зрада — це бунт проти п’яти років емоційного голоду.

«Який гріх важчий? Зрада тіла, чи зрада душі, яку він сам змусив шукати притулку?» — питала вона себе, дивлячись на засніжений Дніпро.

«Якщо я загину, я помру живою і коханою. Якщо залишуся, я проживу ще багато років мертвою».

Її єдиною помічницею була Олена. Світлана не могла розповісти їй про криницю і потаємний шлях — це було занадто небезпечно. Але вона наказала дівчині ретельно стежити за графіком нічної сторожі навколо господарчих прибудов і, особливо, навколо лазні.

— Олено, Тисяцький наказав мені перевірити, чи добре охороняється лазня. Зима, багато бідних людей шукають притулку. Прослідкуй, коли і як часто обходить її сторожа. Це важливо для господарства, — збрехала Світлана.

Олена, вірна своїй пані, акуратно фіксувала: зміна варти відбувається о другій годині ночі, патруль проходить повз криницю о 01:30 і 02:45.

Це давало Світлані годину часу. Між 01:30 та 02:45.

Нарешті, настав той вечір. Ніч повного місяця. Місяць висів над Києвом, великий, срібний і безсоромний, висвітлюючи кожен закуток двору. Це було водночас прекрасно і неймовірно небезпечно.

Володимир, нічого не підозрюючи про справжній зміст цієї ночі, був особливо дратівливий. Він чув про нові інтриги в таборі союзників і провів вечір, п’ючи мед у товаристві старших воєвод, обговорюючи стратегію. Він не звертав на Світлану жодної уваги.

— Світлано, іди спати. Я залишуся тут. Я сьогодні не сплю, — наказав він, його голос був хрипким від меду та втоми.

Ці слова були для неї подарунком.

Вона пішла до своїх покоїв, де заздалегідь підготувала все необхідне:

Одяг: Темна, м'яка вовняна сукня, що не шелестіла. М'які чоботи без каблука.

Захист: Під одягом — срібний перстень. У руці — гострий кинджал (той самий, про який говорив Володимир) — не для нападу, а для захисту та, якщо що, швидкого кінця.

Опівночі вона сиділа на ліжку, чекаючи. Серце билося так гучно, що вона боялася, що його почують у коридорі.

«Я іду до тебе, Світозаре. Я іду, як ідуть до вогню, який має або обігріти, або спалити. Якщо я повернуся, я більше не буду твоєю дружиною, Володимире. Я буду жінкою, яка належить собі. І я вже не зраджу тебе — ти зрадив мене раніше, забравши моє тепло».

Вона відчула, як її рішучість перетворюється на фізичну силу.

О 01:20, коли двір поринув у глибокий сон, а перший патруль уже відійшов, Світлана тихо відчинила двері. Вона не ступила, а попливла по коридорах, наче тінь.

Уся її дорога лежала через господарські приміщення, мимо кухонь, де ще тліли вогні, і до кам’яної прибудови лазні. Місячне світло було її єдиним провідником.

Коли вона дійшла до лазні, її серце мало не вискочило з грудей. У великій кам'яній стіні, прихованій густими чагарниками, стояла стара, майже забута криниця. Важкий дубовий дашок був ледь помітно відсунутий.

Це було воно. Доказ, що Світозар був тут, що він чекав.

Вона підійшла до криниці. Запах вогкості та землі піднявся їй в обличчя. Вона прислухалася. З глибини, здавалося, доносився ледве чутний шепіт.

Вона схилилася над отвором і тихо, тремтячим, але чітким голосом, прошепотіла їхній кодовий пароль:

— Чи є світло у цій імлі?

У відповідь, з темної глибини, пролунав оксамитовий голос Світозара, сповнений полегшення і палкої пристрасті:

— Так. Ти – моє світло. Ти – моя весна. Спускайся, моя ластівко, я чекаю.

Світлана відчула, як сльози навертаються на очі. Вона витягла кинджал, який сховала для безпеки, і почала спускатися у темну, слизьку, заборонену криницю. Вона спускалася у свою долю.

Спуск був важким і брудним. Ноги Світлани ковзали по вологих кам'яних сходах, а важкий, сирий запах землі та застояної води огорнув її, як смертний саван. Вона міцно трималася за мотузку, що ледь виднілася у місячному світлі, яке проникало з отвору. Кожен її рух супроводжувався слабким скреготом, який у тиші ночі здавався громом.

Коли вона майже досягла дна, дві сильні, рішучі руки обхопили її за талію, підтримуючи та піднімаючи. Це був Світозар.

Вона відчула, як її притисли до його міцного, гарячого тіла. Контраст між крижаним повітрям криниці та теплом його шкіри був настільки різким, що викликав у неї запаморочення. Вона відразу ж обійняла його так сильно, що її пальці вп’ялися у його шкіряний дублет.

— Ластівко моя... Ти прийшла, — прошепотів він їй у волосся, і його голос звучав грубо, на межі сліз і полегшення.

Він не дав їй часу на слова. Його губи знайшли її – не стрімко, як тоді, у галереї, а з голодною, нестримною пристрастю, що палала ці два місяці розлуки. Це був поцілунок, який відновлював світ, розірваний страхом і відстанями.

— Я думав, я збожеволію... що ти не наважишся, — прошепотіла Світлана, відриваючись від нього лише на мить, щоб вдихнути повітря.

— Я злякалася б, якби не прийшла, — повторила вона свої слова біля Дніпра.

Світозар обережно взяв її за руку і повів її далі, від дна криниці, через вузький, кам'яний прохід.

— Це старий потаємний хід. Його вирили для втечі під час облоги, — пояснював він, ледь чутно. — Він веде до невеликої, давно забутої комори під лазнею. Тут сухо, і ніхто не знайде. Це наше сховище.