Розділ 3

Розділ 3

Вона повернулася до двору Тисяцького, коли на київському небі вже тьмяніли останні зорі. Світлана була фізично виснажена, але емоційно переповнена. Її душа, що п’ять років була закута у кригу обов’язку, тепер горіла. Її тіло зберігало відбиток дотиків Світозара — ніжність, яка була настільки різкою протилежністю холодної відчуженості Володимира.

Вона швидко прослизнула у свої світлиці, і літня ключниця, нічого не помітивши, лише позіхнула.

Світлана роздяглася, і, дивлячись на себе у бронзове дзеркало, не впізнала власного обличчя. Воно було м’яким, губи — припухлими, а очі світилися таємним, забороненим щастям. Вперше вона відчула себе цілісною жінкою, а не лише статусом.

Срібний перстень із двома ластівками тепер лежав не під рукавом, а був прихований на шиї, під її сорочкою, близько до серця.

«Я не зробила помилки. Я зробила вибір», — повторювала вона собі, намагаючись заглушити тоненький голос совісті. Вона вибрала життя над існуванням. Вона вибрала пристрасть над спокоєм.

Але цей вибір вимагав плати.

Володимир повернувся до обіду. Він був втомлений, але задоволений: огляд пройшов успішно, його дружина була в ідеальній формі. Він почувався сильнішим і ще більше, ніж раніше, поглинутим своїми державними справами.

Коли він зайшов до трапезної, Світлана вже чекала його. Вона навчилася майстерно приховувати свій внутрішній стан, але в її поведінці була нова, ледь помітна впевненість.

— Ти приїхав, Володимире. Чи добре пройшов огляд? — її голос був спокійним, але її погляд був прямим і сміливим. Вона більше не боялася дивитися йому в очі.

Володимир, не чекаючи, сів.

— Добре. Наші воїни непереможні. Але що з тобою? Ти... виглядаєш свіжою. Надто свіжою. Ти справді захворіла, як говорила раніше? — його брови зійшлися на переніссі. Це був перший сигнал тривоги.

— Здорова, дякую, княже. Я добре відпочила і тепер можу краще допомогти тобі з господарством, — Світлана усміхнулася, і ця усмішка була справжньою, а не вимученою, і це Володимира налякало більше, ніж будь-який гнів.

Володимир звик до її печальної покірності. Він звик, що вона була красивою, але непомітною тінню. Ця нова іскра у її очах, ця внутрішня радість — це була невідома йому територія.

Він обвів поглядом кімнату. Світозар, як завжди, сидів навпроти, спокійний, уважний, і, здавалося, абсолютно невинний. Але Володимир, як досвідчений воїн, відчував запах небезпеки.

— Світозар, ти був у Києві досить довго. Тобі час їхати до свого князівства. Я дам тобі супровід, — його слова були сухими і різкими, як наказ.

Серце Світлани пропустило удар. Прощання?Так швидко?

Світозар, однак, відреагував з дипломатичною холоднокровністю.

— Звісно, Володимире. Я вдячний за гостинність. Я вже поговорив з Великим князем і отримав його благословення. Завтра вранці я вирушаю. Але сьогодні ввечері я хочу подякувати вам обом за цей притулок. І, можливо, попрощатися з фресками, про які ми так багато говорили, — він кинув на Світлану швидкий, але сповнений глибокого змісту погляд.

Це був їхній кодований сигнал. Сьогодні ввечері.

Володимир відчув роздратування. Йому не подобалося, як Світозар дивиться на його дружину, і не подобалося, як швидко Світлана схопилася за можливість ще однієї зустрічі.

— Ні. Ніяких фресок сьогодні. Я втомився. І я хочу, щоб моя дружина була зі мною. Світозаре, попрощайся зараз. Ти вирушаєш рано. Світлана, ти залишишся зі мною, — голос Володимира став сталевим.

Він не був ревнивий у звичайному сенсі. Він був власницьким. Його дружина була частиною його іміджу і його влади. Ніхто не мав права отримувати від неї стільки ж уваги, скільки отримував він, володар.

Світлана змусила себе посміхнутися:

— Як накажеш, мій княже. — Але її погляд, яким вона обмінялася зі Світозаром, був сповнений відчаю і непокори.

Світозар підвівся. Він підійшов до Володимира і міцно потиснув йому руку.

— Щасливої дороги, Володимире. Дякую за все, — його прощання було коротким і поважним.

Потім він звернувся до Світлани. Він не міг її обійняти чи навіть доторкнутися. Але він зробив те, що було ще більш драматичним.

Він низько вклонився, як це робили перед королевами, і, підвівши голову, вимовив слова, які лише вони двоє могли зрозуміти:

— Дякую тобі, Світлано, за те, що показала мені, що навіть у найбільшій імлі завжди є світло. І я забираю це світло з собою. Воно буде світити мені в дорозі.

Його слова були освідченням у вічному коханні, замаскованим під звичайну ввічливість.

Володимир, який не міг повністю зрозуміти цей поетичний підтекст, лише відмахнувся.

— Так-так. Світло, імла. Головне, щоб ти вчасно виїхав.

Коли Світозар вийшов, Світлана відчула, що її душа відірвалася і пішла з ним. Вона сіла, її руки були холодні.

Цієї ночі Володимир, бажаючи відновити свою владу і заспокоїти неясні підозри, вперше за багато місяців прийшов до її спальні. Але його дотик був жорстким, його слова — відсутніми. Це було не єднання, а ствердження права власності.

Світлана лежала під ним, намагаючись не кричати. Вона порівнювала його тяжку, байдужу присутність із легкою, пристрасною ніжністю Світозара. Вона відчула, як її зрада стала повністю виправданою і незворотною.

На її шиї, під важким золотим намистом, горів срібний перстень.

Від’їзд Світозара залишив по собі порожнечу, яка була настільки відчутною, що, здавалося, її можна було помацати. Київські світлиці знову стали крижаними і задушливими. Але Світлана більше не була покірною жертвою. Вона була жінкою з таємницею, а таємниця — це влада.

Вона продовжувала виконувати свої обов’язки дружини Тисяцького: наглядала за господарством, приймала послиць від інших бояринь, брала участь у церковних службах. Але тепер її внутрішній світ був абсолютно відокремлений від зовнішнього. Вона жила спогадами: про запах зимового Дніпра, про тепло його рук, про слова, які вони обміняли, прощання-освідчення в трапезній.