Розділ 2

Розділ 2

Ніч після трапези була безсонною, але не від смутку чи холоду, а від внутрішнього вогню. Світлана лежала у своєму широкому ліжку, закутана у важкі хутра, але почувалася так, наче її щойно обпалило літнім полуденним сонцем. Дотик Світозара до її щоки залишив не просто відчуття, а обіцянку.

Вона відчула себе винною. Вона – дружина Тисяцького, мати потенційних спадкоємців, опора двору, мала б з жахом відкинути ці думки. Але замість жаху вона відчувала бажання – бажання продовжити цю розмову, бажання знову відчути себе живою, а не лише красивим інеєм на князівському вікні.

«Це просто слова. Він — князь, він вміє говорити. Це лише ввічливість», – намагалася переконати себе Світлана. Але вона пам’ятала його очі, їхню глибину, їхнє справжнє, неприховане співчуття. Володимир ніколи не дивився так. Володимир бачив об’єкт, а Світозар — жінку.

Наступного ранку Тисяцький Володимир, вбраний у дорогі хутра, поспішав до Великого князя на важливу раду. Він, кинувши Світлані через плече наказ:

— Розваж гостя. І не наговори зайвого, — залишив двір у повній владі жінки та її гостя.

Світозар, здавалося, лише цього й чекав. Він не був схожий на інших князів, які цілий день проводили у військових іграх чи полюванні. Коли Світлана зайшла до головної зали, він уже чекав там. Він не сидів, а стояв біля вікна, спостерігаючи за снігом, і у його руці був не меч, а тонкий ріг, з якого він пив ранній квас.

Він обернувся, і його погляд був такою ж палкою зустріччю, як і попереднього вечора.

— Добрий ранок, Світлано. Я сподівався, що сніг не замете вашого шляху до мене, — він не поспішав, а насолоджувався моментом.

— Добрий ранок, княже Світозаре. Мій чоловік наказав мені розважати вас, — вона говорила офіційно, але в її голосі тремтіли нестримні нотки.

— Тоді дозвольте мені бути розваженим не придворною балаканиною, а щирістю. Учора ви згадали про біль, який виходить через мистецтво. Я приніс вам дещо.

Він простягнув їй невелику, витончено вирізьблену з кістки скриньку. Вона відчинила її, і її серце здригнулося. Всередині лежав тонкий, викарбуваний зі срібла перстень. Він був виконаний у звіриному стилі: дві маленькі витончені ластівки, що летять назустріч одна одній, але не торкаються.

— Це роботи мого майстра-ювеліра. Дві душі, які прагнуть об'єднатися, але розділені... долею. Чи не схоже це на ту драму, про яку ми говорили?— його голос був ледь чутним, інтимним.

Це був не просто подарунок. Це було освідчення, замасковане під мистецтво. Він бачив її внутрішню боротьбу і визнавав свою власну.

Світлана відчула, як її очі наповнюються сльозами. Володимир дарував їй дорогі хутра і масивні золоті гривни, але ніколи — символ її прихованої туги.

— Це... це занадто дорого, княже. Я не можу прийняти його. Це... це неправильно, — вона відсунула скриньку.

Світозар легко, наче невагомо, торкнувся її зап’ястя, і його дотик зупинив її.

— Це не ціна. Це... частина моєї душі, що знайшла відгук у вашій. Чи відмовляєте ви мені у цій честі? Світлано, я не прошу нічого, крім дозволу... бути людиною, яка бачить вас. Я бачу, як за цим золотом і цим високим становищем, ховається спрага. Спрага до... справжнього вогню.

Світлана відчула, як струм пробіг по її тілу від його пальців. Він говорив про спрагу — і він був водою.

— Ви... ви не знаєте мене, княже. Я лише дружина, яка виконує свій обов’язок, — вона заплющила очі, намагаючись не піддатися.

— Я знаю, що ви — жінка, чиї очі не вміють брехати. Я бачив в них учора холод, але коли ви говорили про біль, там спалахнуло полум’я. Я хочу, щоб це полум’я не згасло.

Він обережно взяв перстень і, не питаючи, підняв її праву руку. Він повільно, навмисно повільно, одягнув перстень на її безіменний палець – палець, який мав належати лише її чоловікові.

Він тримав її руку у своїй, їхні погляди зустрілися. У них не було потреби у словах. Пристрасть висіла у повітрі, густа і заборонена, як запах ладану у храмі.

— Нехай це буде нашим таємним знанням. Символом того, що навіть у найсуворішому шлюбі душа має право на... політ. Навіть якщо цей політ лише у розмовах.

Світлана, дивлячись у його сірі, проникливі очі, вже не могла боротися. Він не просив зради тіла. Він просив зради душі, і це було набагато небезпечніше. Вона відчула, як крижана стіна навколо її серця дала тріщину.

— Я... я буду носити його. Але ніхто не повинен знати, — прошепотіла вона, і це було її перше порушення обітниці.

Світозар переміг. Він не завоював місто, але завоював серце. Він нахилився до неї, і Світлана затамувала подих, думаючи, що він її поцілує. Але він лише прошепотів їй на вухо, його теплий подих викликав мурашки:

— Ваша таємниця – мій скарб. Сьогодні ввечері ми знову будемо вечеряти разом. І я хочу, щоб ви розповіли мені про свої мрії. Не про ті, що стосуються Києва, а про ті, що ви бачите, коли засинаєте на самоті.

Він відійшов. Залишив її з перснем, що виблискував на її руці, і з серцем, що шалено билося від забороненої надії. Вона подивилася на перстень: дві ластівки, що летять, але не торкаються. Поки що.

Вечір, як і попередній, огорнув Київ колючою, зоряною ковдрою. Але цього разу Світлана готувалася до трапези інакше. Вона відчувала себе водночас винною і захопленою. Срібний перстень із двома ластівками був обережно схований під довгим рукавом її сукні, але вона постійно відчувала його прохолоду на шкірі. Він став її таємницею і її бронею.

Володимир затримався у князя довше, ніж очікувалося. Його настрій був похмурий: суперечка з новгородцями про торгові збори. Він був заклопотаний і дратівливий, і, як наслідок, ще більш емоційно відсутній.

— Світлано, ти поговорила з кухарем? Нехай буде більше м’яса. Світозар — чоловік молодий, потребує сили. А ти сиди тихо. Можеш піти, якщо тобі нудно, — кинув він, навіть не подивившись на її нову, витончену сукню, розшиту перлами.