Ластівка, що Повернулася Розділ 1

Ластівка, що Повернулася

Розділ 1

Київ, рік 1018 від Різдва Христового. Місто стоїть, як і тисячу років до того, величне і грізне на високих дніпровських кручах, проте серце його, Великий Двір князя, вже не б’ється в ритмі радості, а лише в розміреному, холодному стукоті каменю.

Світлана, донька знатного боярина зі Смоленщини, вже п’ять років була дружиною Володимира – тисяцького і фактично другої людини після Великого князя. Її чоловік був зразком київського воїна і політика: високий, широкоплечий, з суворим, наче витесаним з граніту, профілем. Його боялися вороги, поважали дружинники і шанували купці. Його любила... чи, принаймні, дуже старалася любити, юна Світлана, коли її привезли сюди як запоруку міцного союзу.

Сьогодні ввечері, як і більшість вечорів останніх двох років, Світлана сиділа сама у своїх розкішних світлицях. Дерев’яні стіни, оббиті дорогими візантійськими килимами, золоті образи у кутку і важкі срібні світильники не могли розвіяти холоду, що оселився у її грудях.

Служниці вже спали. За вікном, затягнутим бичачим міхуром, вила зимова завірюха, а у її душі вила самотність. Володимир повернувся пізно, як завжди після наради у князя. Вона чула його важку, впевнену ходу по коридору і те, як він знімав свій важкий оксамитовий плащ у сусідній кімнаті. Він зайшов без стуку, як у свій власний замок.

— Чи ти ще не спиш?— його голос був глухим, втомленим, без жодного натяку на ласку. Він не підійшов ближче, та зупинився біля столу, де ще тлів вогонь у бронзовій курильниці.

Світлана відклала книгу в шкіряній палітурці – житіє святих, яке намагалася читати, щоб заповнити пустку.

— Чекала тебе, княже мій. Хотіла просити... — Вона запнулася. Просити про що? Про увагу? Про дотик? Про те, щоб він подивився на неї не як на річ чи важливу, але нудну частину інтер’єру, а як на жінку?

— Говори швидко. Я стомлений. Візантійці знову вимагають більше хутра за олію, а ми тут ще не розібралися з волостними чварами. Держава, Світлано, не чекає, — у його словах не було злості, лише байдуже констатування фактів.

Це було гірше, ніж злість. Злість означала б хоч якусь емоцію.

— Я хотіла сказати, що... що вже другий місяць я нездужаю. Може, послати по волхва або знахаря? —її голос був тихим, невпевненим. Вона сподівалася, що він зупиниться. Що він покладе велику, мозолисту руку їй на лоб. Що він спитає: «Що тебе турбує, кохана?»

Володимир лише кивнув, не відводячи погляду від картини, де був зображений його покійний батько-воєвода.

— Не забудь завтра вранці, коли я поїду. Я накажу ключникові дати тобі достатньо срібла на ліки. Знайди кращого. У Києві їх багато. І не треба мені цих жіночих скарг, коли ми стоїмо на порозі війни.

Він замовк.

— Я спатиму в сусідній кімнаті. Голова важка. Спи. — Він обернувся і вийшов так само, як зайшов – без емоцій, без прощання, без жодного погляду, спрямованого безпосередньо на неї.

Вона впустила книгу на підлогу. Глухий звук обірвав тишу. Світлана підійшла до невеликого дзеркала з полірованої бронзи. Вона була вродлива: золотисте волосся, як мед, розлите по плечах; великі, завжди трохи сумні сині очі. Її обличчя, обличчя молодої боярині, зараз було сповнене болю.

«Я невидима. Я — частина майна. Дорогий, але невидимий предмет», – подумала вона.

Вона шукала любові, але знайшла лише почесті. Шукала пристрасті, а знайшла обов’язок. Її емоційний дефіцит був прірвою, яку розкіш ніколи не зможе заповнити.

А завтра... Завтра у місті очікується прибуття Світозара, молодого князя, чий батько, далекий родич, недавно помер. Світозар, відомий своєю нестримною вдачею, поетичною душею і... надзвичайною вродою, був викликаний до Києва, щоб присягнути на вірність Великому князеві та отримати свою частку володінь. Він мав зупинитися у дворі Тисяцького Володимира.

Світлана дивилася у дзеркало. Її губи здригнулися. «Я не хочу бути лише дружиною. Я хочу бути бажаною».

Це було не лише бажання, це була причина. Причина, яка щойно прокинулася.

Ранок видався ясним, але різким, пронизаним кришталевим холодом, який, здавалося, йшов не з вулиці, а з глибини її власного серця. Світлана встала рано, ще до того, як сонячні промені пробили вузькі вікна її світлиці. Вона наказала служницям принести настій з цілющих трав – для правдоподібності недуги, яку вона вигадала вчора, шукаючи хоч якоїсь уваги Володимира.

Але думки її були не про здоров'я, а про майбутнє прибуття. Світозар. Само це ім'я, що означало "той, хто світить", несло у собі обіцянку чогось яскравого, живого, того, чого їй так бракувало в останні роки. Вона чула про нього у Києві. Його князівство було невеликим, проте його слава йшла попереду нього: завзятий мисливець, красномовний оповідач, і, як шипіли в жіночих теремах, чоловік, який знав, як говорити з жінками.

Вона довго вибирала вбрання. Звісно, вона не могла одягнутися відверто чи зухвало; княжий двір вимагав стриманості. Зрештою, вона обрала довгу лазурово-синю сукню, що нагадувала колір січневого неба. Вона майже не прикрасила себе, дозволивши лише тонкій золотій гривні обійняти її шию і залишивши волосся вільним, лише частково підхопленим мережаним убрусом. Вона хотіла виглядати не як дружина Тисяцького, а як молода жінка.

Володимир, як і очікувалося, поїхав до князя ще до світанку, залишивши наказ своїй челяді гідно зустріти гостя. Вона відчула полегшення. Сьогодні, принаймні, вона не буде в його тіні.

Нарешті, опісля полудня, з головної брами почувся гучний тупіт коней і галас. Світлана, хоча її становище вимагало спокійної байдужості, відчула, як її серце забилося швидше.

Вона спустилася до центральної зали, де вже чекала її старша ключниця та кілька двірських.

Коли двері розчинилися, в залу увірвався вихор свіжого зимового повітря та сильний запах шкіри, вовни та соснової смоли. І у центрі цього вихору стояв Світозар.