Дві сніжинки

                                            "Дві сніжинки"

«У чарівному маленькому селищі, де зима завжди нагадувала казку, жили дві сестрички-близнючки – Марічка і Катруся. Напередодні Різдва їхня родина, як і всі в селищі, готувалася до святкового вечора. Дівчатка були дуже схвильовані, бо до їхньої хати на свята мав з’явитися сам Святий Миколай.

Під час святкової вечері, коли всі співали колядки й радісно обмінювалися подарунками, Святий Миколай раптом зайшов у будинок. У його руці світилися дві сніжинки, наче зроблені з кришталю. Він підійшов до дівчаток, нахилився до них і сказав:

— Ви, дівчатка, цього року були дуже чемними і добрими. Тому я дарую вам ці чарівні сніжинки. Вони можуть виконати по одному вашому бажанню, але… лише для інших людей.

Святий Миколай посміхнувся, поправив рукою білу довгу бороду і додав:

• Тож, обирайте бажання і сніжинки обов’язково здійснять ваші бажання.

Дівчатка були здивовані й зворушені. Тримаючи сніжинки, вони задумалися, кому саме допомогти. Марічка першою загадала бажання:

•  Я хочу, щоб наш сусід дідусь Петро, який давно самотній, зміг зустрітися зі своєю родиною.

Сніжинка засвітилася яскраво й полетіла крізь вікно. Через мить дівчатка побачили, як дідусь на подвір’ї із подивом дивиться на своїх онуків, які щойно приїхали в селище з іншого міста. Дідусь усміхався і ледь стримував сльози радості.

Тепер черга була за Катрусею. Вона довго думала, але потім сказала:

• Я хочу, щоб наш сусідський хлопчик Андрійко, який хворіє і не може вийти з дому, отримав свято.

Сніжинка знову засвітилася й полетіла. Невдовзі біля будинку Андрійка з’явилася ялинка, яку принесли мешканці селища. Всі сусіди принесли подарунки, співали колядки і навіть пустили феєрверки, щоб хлопчик міг бачити їх зі свого вікна.

Дівчаткам дуже хотілося розповісти Святому Миколаю, як вони використали чарівні сніжинки, щоб він їх похвалив, але Святий Миколай вже пішов у сусіднє село  і зустрітися з ним не вийшло.

Щоб підбадьорити доньок, Михайло обійняв, поцілував їх у маківки і тихенько сказав:

— Ви зробили чудовий вибір, мої дорогенькі. Ви показали, що справжнє Різдво – це любов і турбота про інших.  

Свято продовжилося, а Марічка і Катруся зрозуміли, що найцінніший подарунок – це можливість зробити когось щасливим. І хоча сніжинки розтанули, вони залишили в серцях дівчаток тепло і радість, які будуть з ними назавжди.»

Люба закрила тоненьку книжку із пожовклими сторінками, провела рукою по замусоленій, колись блакитній, обкладинці від постійного «відкрили-закрили» із назвою «Казка «Дві сніжинки».

Цю казку батьки читали своїм донечкам-близнючкам кожного вечора перед сном, коли дзиґи укладалися в ліжко і накривалися ковдрами. Вони були впевнені, що любові до ближнього і турботі треба навчати з самого малку і саме такими казками. І батьки були праві. Надійка та Люба росли вихованими, добрими та турботливими і, як близнючки, були завжди разом. З дитинства вони з сестрою були не розлий вода. Їх навіть плутали – і сусіди, і вчителі в школі. А вони тільки сміялися з цього, називаючи себе «двома половинками одного яблука». Разом вони ховалися від дощу під однією парасолькою, носили однакові сукні й навіть мріяли однакові мрії. У їхніх іменах ніби була закладена гармонія – Надія та Любов. Коли дівчатка народилися рішення про їх імена приймав батько:

• Чого ж тут думати, -  казав він сусідам, - ім’я моєї коханої дружини - Віра, тож для повної гармонії в нашій родині не вистачає лише  Надії та Любові.

Люба переривчасто вдихнула повітря, піднялася з крісла і поклала книжку з казкою у шафу на верхню полицю, там де і було її постійне місце.

Вона підійшла до вікна, відсунула вбік фіранку, щоб побачити, як донька йде зі школи, але вечір так швидко настав, що окрім темряви за вікном вгледіти не було чого.  Дощ зі снігом били по склу вікна і мокрі потічки зі шматками снігу стікали вниз. Вона хукнуло на скло і на штучній запотілій хмарці намалювала пальчиком сніжинку.

І вона знову поринула в спогади. Сестри були нерозлучні, поки життя не розділило їх. Люба поїхала вчитися до найближчого вишу своєї області, а Надія вирішила, що не хоче бути бібліотекаром, та ще і сільським, як планувала Люба і поїхала навчатися на товарознавця до Донецька – ця офіційна версія була для батьків, а справді – Надія закохалася у футболіста ще минулого літа, коли парубок приїжджав погостити до родичів в їхнє село і вирішила вчитися в Донецьку, відкіля був той футболіст.

Спочатку все здавалося простим – дзвінки, листи, візити на свята. А потім з’явилися паузи. Потім – заміжжя Надії, цілеспрямована та більш смілива ніж сестра, вона все ж таки досягла своєї мети одружитися з футболістом і не важливо, що хлопець був не з того літа.

А далі був 2014 рік. Який  розділив не лише сестер, а і усю країну.

Надія по телефону звинувачувала Любу в обстрілах Донецька, Люба звинувачувала сестру в «референдумі», який начебто давав донецькому регіону «право на інше життя», а насправді, став притулком російських диверсантів. Сестри стали говорити крізь зуби, а потім і зовсім мовчати.

А ще далі був 2022 рік.

Люба, як і усі українці, з самого ранку 24 лютого отримали шок – з боку росії на них летіли ракети, ворожі танки прорвалися на кількох областях, сирена волали годинами…

Люба тоді вирішила зателефонувати сестрі, щоб отримати від нею підтримку:

• Надійка, привіт, - почала розмову Люба схвильованим голосом, - у нас тут таке…

Не встигла сестра договорити, як почула відповідь від Надії:

• Тота же! – Ви ж нас восім лєт бамбілі…

Люба дрижачим пальцем вимкнула слухавку, не давши денееровській жовчі забруднити українське повітря...

З тієї самої розмови сестер минуло майже три роки, а при спогадах все рівно серце стискалося, а сльози лилися і лилися.