Глава 17

У лікарні, раз ми вже приїхали, я сказала насамперед перевірити дитину. Аж надто сильно вона стукнулася. Тому залишивши зведеного брата в приймальній, пішла з медсестрою до лікаря. Нас відправили до травматолога, і призначали кілька аналізів, щоб переконатися, що пошкоджень немає. Оскільки вона ще маленька дитина. За весь цей час у доньки виросла здоровенна шишка. А в мене все дужче боліло плече.

— Міс Роксаневич, оглянути б і вас. Із ситуації про яку Ви мені розповідали, то я більше схильний хвилюватись за вас. Мені не подобається, як Ви тримаєтеся за плече.

— У мене посттравматичний остеонекроз головки плечової кістки з загрозою повної втрати функції кінцівки. Тому це нормально, хоч і болить сильніше звичайного.

— Давайте, я вас все ж таки огляну, а ваша донька побуде з медсестрою на МРТ.

— Але...

— Дар'я, повірте, це не надовго.

— Добре. У мене є виписані мені ліки, вони в сумочці. — зраділа, що змусила братика зайти додому за моєю сумочкою та документами. Та й поїхали ми моєю машиною, Русу тільки через тиждень її приженуть.

— Добре, ходімо.

Руслан:

Я пожалкував про те, що наговорив Даші того ж вечора. Ще й напився до лютої білочки, вигадуючи, що в ній поганого, щоб розлюбити. Говорив і не вірив. Так, я сердився. Сердився коли Мікаела назвала мене «тато» і коли в той же момент розумів, що я не її батько. Але згодом був радий, що сестричка продовжує жити. Нехай не зі мною, але вона щаслива. І Хоакін, Даша сказала вони кохають один одного, але закохані від слова зовсім, не будуть розбігатися і жити на дві країни. Тим більше з дитиною. Тому впевнений, або вони в розлученні, або просто розійшлися. До речі, а вона була одружена з цим недолюдком?

Наступного дня підвівся рано, прокинувся від головного болю, ще й вирішивши поснідати зіткнувся з Дашею й знову наговорив дурниць, образив. Ось ідіот, але проблемою стало не це. Злившись на Їжачка, я забув навіщо спускався, тому так і повернувся в номер ні з чим. Голова розколювалася, тому я ліг на ліжко, та так і відключився, проспав не довго, а прокинувшись, одразу подався в душ. Додатковий сон допоміг, голова пройшла, тому відчував себе бадьоріше. І знову вирішив вийти полювати, тобто поїсти. Але, вийшовши з номера, знову натрапив на Дашу. Вона розповіла мені, що треба обговорити робочі питання «о п’ятій вечора, в барі», заявила вона. Ну звісно, робочі питання ж у барі вирішуються. Але моя Колючка була одягнена на холодну погоду та її мала теж.

Наплювавши на голод я дав волю цікавості, побачивши з балкона, що моя Дашка висувається в гору, тягнучи за собою веселу дочку на санчатах, одягнувся наплювавши на все. Серце чомусь було не на місці. Хоч я й заборонив собі надалі розмовляти зі зведеною сестрою, все одно вийшов і рушив нагору схилом.

Тримався на відстані, і спостерігав скріпивши серцем, як Даша разом з малою бавляться. Мені хотілося бути з ними, щоб я був батьком цього маленького ангела. З сестрою ми якось одразу не порозумілися, воювали як маленькі, пакостили один одному, поки раптом не витримали та не зірвалися. У той момент я правда зрозумів, що означає по-справжньому закохатися. Ті пів року до аварії стали найкращими в моєму житті, я вірив у те, що в нас все вийде та вже купив кільце. Але після того злощасного дня, Даша більше не підпускала мене до себе, а після того, як її виписали, поїхала працювати в Париж. Я ж думав, що вона злиться на мене й що відійде, не швидко, але згодом. Не турбував її, щоб вона змогла заспокоїтися, а сам на той час шукав кращих лікарів і будував власну компанію.

З роздумів мене вивів жалібний вигук Даші. Подумати тільки, ця дуринда впустила мотузку і тепер маленька дитина мчала на великій швидкості, кожну секунду ризикуючи перевернутись і звернути маленьку шию. Я діяв на інстинктах, коли вийшов і приготувався ловити дівчинку. Благо все обійшлося. Я дуже зрадів, що додумався виставити руку і перехопити голівку племінниці. Від віддачі їй було б боляче, а підтримавши, не дав їй нічого пошкодити.

— Тато! — видала зовсім не злякане маля. А з мене аж дух вибило. Так і хотілося відповісти «я не твій тато, маленька».

— Еллі! — підлетіла до нас сестра. Мені здалося навіть, що я побачив сиві волоски, що виглядали у неї з-під шапки, але напевно здалося.

Моя дівчинка почала голосити оглядаючи доньку, а потім раптом подивилася очима в яких стояли гіркі сльози та сказала несподіване:

— Рус, дякую! — відсторонилася, відходячи від мене та підсаджуючи трохи вище дитину. Від мене не сховалося, що вона при цьому морщилася. Ось мала зараза, вдарилася і мовчить. Ще й хворе плече.

— Ану стій. — все ж таки не стримався.

Їжачок злякавшись мене, відступила назад і послизнувшись на рівному місці, через що полетіла разом із донькою вниз. Смикнувся, намагаючись зловити свою дівчинку та її дитину, але не встиг. Ну ось і за що мені така кара? Вона навіть на ногах встояти не може, а я люблю її до безумства. Малятко, схоже вдарившись починає лити крокодилячі сльози, а я вихоплюю в Дашки дитину поки вона з нею ще чого не зробила, супроводжуючи весь цей час тихими сварками.

— Віддай. — одразу заперечує Колючка, але я не звернув на її обурення жодної уваги, швидко оглядаю дитину. Вона така маленька, боюся, що просто тримаючи її в себе на руках – можу зламати.

— Ось так, мама незграбна, упустила нашу Еллі. Так? — заколисую це диво та вже починаючи аналізувати на ймовірні ушкодження Дашу, продовжую. — Давай ми зараз мамі допоможемо встати та підемо пограємось? Давай?

Допомагаю піднятися горе-матері та наполягаю на тому, щоб ми поїхали до лікарні. Не дивлячись на її заперечення, майже через сорок хвилин, сиджу в приймальному відділенні травматології та чекаю поки дівчаток огляне лікар.

Бачу кілька пропущених від Стаса, два від мами та цілих п'ять від Стефана. Не розуміючи, чому я різко так усім знадобився, набираю найрідніший контакт. Чекаю кілька гудків, поки мене не відволікає медсестра, яка тримає за руку Мікаелу.