Глава 16

Поївши та проконтролювавши, що б жахливо самостійна Еллі теж доїла свій сніданок, бо вона відібрала в мене ложку й намагалася їсти сама, ми піднялися в номер. Там я вирішила, що варто зателефонувати Хоакіну й дізнатися що та як.

У номері дістала з валізи ковдру, найулюбленішу в Мікаели, зелену з Сімбою посередині, і розстелила її на підлозі. Дістала іграшки, книжки, але вирішила не діставати все, щоб не влаштовувати безлад. Сама теж сіла на підлогу, тільки сперлася на ліжко. Плече нило від сьогоднішнього навантаження, але я намагалася це просто ігнорувати. Тому переконавшись, що Міка не хоче ні їсти, ні в туалет, набрала номер Хоакіна:

— Алло? — згодом відповів він.

— Привіт, Акін. Вибач, ти дзвонив, але вчора вже було не до тебе.

— Це я зрозумів. — посміхається він. — Я вашу суперечку вчора чув. Ти так і не вимкнула телефон.

— Чорт. — залилася фарбою, адже вчора зведений братик мене мало не поцілував. — Гаразд. Забули про Руслана, не хочу про нього говорити. Ти сказав, що батько дізнався?

— Так, — посерйознішав чоловік. — Стас виявляється знав, що ми з ним зведені брати. Він мене вчора мало не прибив, коли дізнався, що ти від мене вагітна була. Але ми поговорили, я сказав, що ми поки що живемо окремо, і ти виховуєш доньку. Розповів йому там усе, як домовлялися.

— Добре, він хоч повірив? — із завмиранням серця питаю та навіть подих затримую.

— Судячи з сили удару ще як. — невесело сміється він. — Але крихітко, це не все.

— Що ще? — холодію.

— Мамо. — кличе мене малеча й дає в руки ляльку. Я відволікаюся на доньку та прослуховую що каже друг.

— Акін, повтори, будь ласка.

— Стас до вас полетів цього ранку. — повідомляє він, через що я нервово здригаюся.

Те, що тато прилетить я і так розуміла. Він би так просто це не залишив, але я думала, що в мене як мінімум кілька днів у запасі. Не готова була трохи. А якщо тато вилетів уранці, то він буде тут надвечір. Ось же…

— Добре, добре, припустимо. Як ти думаєш, він сильно злиться? — питаю з надією, що Акін щось наплутав і тато прилетить все ж таки за кілька днів. Хоча яка різниця? Адже все одно прилетить.

— Не знаю, Дашка, не знаю. Пробач, але мені час бігти. Дзвони як щось буде ясно, і це…все буде добре. — усміхаюся на його слова. Як дядька я Хоакіна не сприймала, але друг, брат – ще як. Він, як розумію, ставився до мене так само, за що я була йому вдячна.

Гаразд, отже тато буде тут надвечір. Виходить, поки що я можу зайнятися своїми справами. У планах було погуляти з донькою, дізнатися про те, коли персонал починає працювати та перевірити, чи все готове до відкриття. На жаль, сьогодні мені доведеться виловити Руслана та дізнатися про будівництво другого готелю, нам потрібно закінчити все до відкриття, а залишилося всього нічого.

— Уляти! — заявляє мала, притупавши до мене, дає мені повідець від собачки на коліщатках.

— Гуляти? Ну що ж, добре, але давай ми з тобою тепло одягнемося і залишимо собачку тут? Вона там замерзне. — обіймаю свій скарб і цілую до лобика. Бешкетниця мотає головою й незадоволено вказує на іграшку. Це так мило виглядає, що я не можу відмовити. Гаразд, візьмемо, а то ця розчулена картина... Ох.. розпещу я її. — Все-таки із собачкою?

У відповідь мені йде ствердний кивок. І не став більше сперечатися, почала збирати дитину. Пам'ятається мені, ми з прокату забирали ще кілька санок. Візьму їх, покатаю, свого зайчика. У Парижі вона стільки снігу не бачила, а тут я планую прожити щонайменше чотири роки. Сподіваюся, моя дівчинка пристосується до тутешнього клімату. Гори все-таки. Хоча мені й самій буває зле. Тиск можливо скаче, потрібно буде зателефонувати до лікаря Деніро. Після того як я мало не лягла під ніж на смерть, змінила не одного лікаря, перевіряла їх ретельно, я більше не припущуся такої помилки. Тому з лікарем Деніро, який живе в Іспанії, я спілкувалася іспаньскою та підтягувала її, завдяки тому, що тато зробив з мене поліглота. Загалом, у цьому лікарі була впевнена на всі 100%.

— Готова гуляти? — питаю в доньки, вже одягненої в непромокальний комбінезон, а вона навіть ніжками радісно тупає.

— Та! — погоджується карооке диво, хоча вона ще не вимовляла слова повністю.

— Чудово, тоді виходимо. — говорю дитині та відчиняю двері.

Беру теплий плед, тішуся, що мала забула про собачку та її не доведеться тягнути в руках. Але беру іграшкову лопатку та відерко, хай пограється.

Виходячи з номера, помічаю Руслана трохи очманіло спостерігаючого за Мікою. Зачиняю двері, відчуваю як маля притискається до моєї ноги, а потім знову видає:

— Тато. — закочую очі та збираюся з усіма силами, щоб обернуться.

— Дядько. — поправляю за інерцією доньку та звертаюся до брата. — Руслан, нам треба буде поговорити з приводу будівництва другого готелю. Як на рахунок п'ятої вечора?

Він переводить на мене трохи очманілий погляд і приголомшує не гірше доньки:

— У неї – мої очі. — ось тобі на. Закочую очі та думаю що ж відповісти? Потрібно буде обмежити їхнє спілкування, бо воно мені в нервові клітини обходиться. А вони мені ще потрібні, мені ще протриматися до повноліття доньки, а потім допомогти їй на ноги встати. Так що ні, дякую Котеєв, я знайду на кого нерви витрачати.

— У неї очі Хоакіна. — сухо відповідаю йому й бачу, що його обличчя залишається незмінним, він далі здивований та не відриває погляду від дочки. — Гаразд, ми пішли гуляти, та Еллі?

— Та! — впевнено підтверджує вона й махаючи ручкою моєму братові, а потім тягне мене за руку в бік виходу.

— О п'ятій вечора, в барі. — кинула я наостанок і ми з дочкою неквапливою ходою попрямували до виходу.

Спустившись сходами, шумно зітхаю. Я впоралася! Я молодець!

На вулиці сильний мороз, тому вийшли ми погуляти не надовго. Захід на склад, в якому Стефан навів лад, поки ми з Еллі відпочивали, беру санки та ми виходимо на задній двір. Саджу доньку на дитячі санчата, акуратно вкриваю її ковдрою, щоб не замерзла, вирішую поки залишити пасочки тут, щоб не тягнути їх, беру за мотузку та починаю тягнути. Спеціально повертаюся до малої спиною та починаю зображати коня: