Глава 15

Стефан:

Ці кролики сварилися так, ніби від цього залежать їхні життя. На кшталт хто кому більше насолить. Мене вже дістало те, що вони постійно перетягують канат образи. А разом із цим канатом я розривався на два фронти. Я любив їх однаково, вони були мені дуже близькі. Руслан був найкращим другом і соратником не перший рік, а Дашу – поважав як людину. Вона дуже сильна жінка, пішла не за рамками та критеріями суспільства, а тримається та захищає свою дитину. Я не перестаю дивуватися цій жінці.

Вчорашня ж розмова цих голубків змусила побоюватися того, що вони посварилися з тріском. Я ніколи не бачив, щоб Руслана так штормило та він так напивався. Цей п'яний Ромео проклинав свою кохану на всі лади. Але вирішив на цьому не зупинятися і перед тим, як упасти обличчям на барну стійку, розповів мені про Каріну. Виявилося, що він був із нею, щоб знайти компромат або вірніше доказ того, що вона причетна до аварії, через яку в Даші залишилася травма. А потім дійшло й до того, що він виявляється зґвалтував цю дурну й вона залетіла.

Я був знайомий з Каріною, зустрічалися кілька разів на спільних зустрічах з Русом. Дівчина створювала відчуття стерви з фільмів. Як друга попало взяти її – взагалі не знаю, але розумію, що він влип.

Машина зупиняється і Мишка відстебнувшись і повернувшись до мене, весело повідомляє:

— Я швидко, схожу по хліб. Скільки та який?

— Складно пояснити. Може, тоді я схожу? — дуже хочеться вибратися з машини, вище даху забитої спорядженням, причому в буквальному сенсі.

Даша:

— Тебе діставати буде в два, а то й тричі більше часу, ніж ти пояснюватимеш. — знущаючись посміхаюся та уточнюю. — Так який і скільки?

Стефан оглядається і бачить, що я зупинилася біля звичної для нього пекарні. Це легко читалося по його обличчю.

— Просто скажи, що ти від Жан-Луї, тобі там усе зберуть. А й так, вона французькою говорить. Іди, я придивлюся за малою. — кивнув він.

Також кивнула й пішла до пекарні. Усередині все було дуже акуратно обставлене, красиві дерев'яні полички зі свіжим хлібом, булочками, коржиками та всілякою випічкою. На прилавку ще стояли прозорі маленькі бідончики з молоком.

— Доброго дня. — привіталася з жінкою за прилавком чистою французькою. Злегка повненька шатенка з хвилястим каре та широкою посмішкою.

— Вітаю. — так само привіталася вона. — Відпочивати сюди приїхали?

— Що? — не зрозуміла я.

— Ой, люба, містечко маленьке, всі одне одного знають. А ти не місцева, одразу бачу. От і питаю, чи відпочивати сюди приїхала?

— Ні. — усміхаюся допитливості цієї жінки. — Я керівник готелю, який відкриється за кілька днів. Жан-Луї попросив забрати хліб.

Тут жінка сплеснула руками та з них посипалося трохи борошна, вона поспішила витерти руки об фартух. І здивовано подивилась на мене.

— Що ж ти не сказала, що від Жан-Луї? Як він до речі? — усміхається вона й виходить із-за прилавка.

— Він нормально, думаю, вже завтра прийде він. — усміхаюся.

За цей короткий час, поки жінка збирає потрібне, я розглядаю прилавок і написи, і з подивом знаходжу маковий рулет.

— Вибачте, а як вас звати? Незручно трохи викати.

— Так Мішель мене звати. Можеш не викати, не люблю це. Щось ще хотіла? — махає рукою жінка та ставить на прилавок коричневий пакет з дурманливою випічкою.

— Так, можете загорнути цей маковий рулетик і пару булочок з яблуком та корицею? — прошу й відволікаюся на телефон, що дзвонить, виявляється Стефан. — Вибачте.

— Алло?

— Мишко, твоя донька прокинулася. — повідомляє друг, і я чую плач малечі на задньому фоні. Скидаю виклик і говорячи Мішель, що зараз повернуся, швидко виходжу на вулицю.
Вже підходячи до машини чую несамовитий крик своєї донечки.

— А хто це тут у нас прокинувся? — дивлюся на заплакане обличчя і роблю смішну моську. — Виспалася? Ходімо сходимо заберемо в тітки хліб і поїдемо додому? Так?
Дістаю вже просто вередуючу дочку з автолюльки та загортаю її в фіолетову ковдру.

— Помахаймо ручкою дядькові Стефу? — кажу та зачиняю двері, мала відволікаючись, з силою починає махати. — Так? Скажи, дядько Стефан ми зараз повернемося.

І зручніше перехоплюю свою ношу, повертаюся до пекарні.

— Вибачте. — звертаюся до жінки, що весело дивиться.

— Та нічого, не бери в голову. — усміхається вона. —А хто це у нас такий маленький? Твоя дівчинка?

— Моя. — цілую заплакану непосиду в лобик, а вона вже забувши про недавнє, тягнеться ручками все помацати. — Дякую, Мішель, скільки з мене?

Розплачуюсь і Мішель пропонує мені допомогти все це донести. Я погоджуюсь, навіть якщо візьму все це, то двері відчинити буде складно, а малеча не взута.

Відкриваю машину й насамперед саджу крихітку, даючи їй її улюбленого зайця. А потім, відчиняю задні двері, в яких сидить задоволений Стефан.

— Привіт, Мішель. — усміхається він і намагається відсалютувати їй, але через пакунки на ньому, йому це погано виходить.

— Луї! О мій бог, ти в нормі? — одразу звертається до нього жінка та мені починає здаватися, що цих двох пов'язує не лише хліб.

— Так, ось з інвентарем їдемо.

— Мішель, але ж я не брала молоко. — кажу їй, коли вона ставить його акуратно в ноги другові.

— Ой, не бери в голову, люба. Адже в тебе дитина, ось кашку їй приготуєш або там йогурт. А ні, то сама вип'єш. Я тільки недавно корів подоїла. Не сперечайся, бери. — наполягає вона.

— Дякую. — відповідаю й щиро посміхаюся.

Приїхавши в готель, я в гарному настрої дістаю автолюльку та йду на кухню, прошу Емілі доглянути пів години за дитиною. Заодно й приношу продукти, раджу жінці відрізати маковий рулетик і спробувати, кажу що його Мішель дуже нахвалювала, а сама повертаюся до Стефана та ми разом починаємо розвантажувати машину, за хвилин десять до нас приєднується бармен Дмитро. Сьогодні в нього розпочався робочий тиждень і Стеф попросив його нам допомогти. Як виявилося – Діма українець і вже понад сім років живе в Швейцарії та Стеф запросив його до нас на роботу. За весь час вивантаження ми багато говорили. Виявилося, що в Дмитра є дружина та донька, вони живуть у маленькому містечку Беллах, і чекають, що тато повернеться до весни.