Глава 14

Даша:

Я їхала до міста, треба було забрати це прокляте спорядження для гірськолижників. Стефан сидів збоку від мене, а мала спала на задньому сидінні в автолюльці. Вперто дивилася на дорогу та загортала, де мені послужливо підказував жіночий голос з навігатора. Намагалася ні про що не думати. Хоча ні. Сьогодні я остаточно вирішила, що для мене Руслан ніхто. Він одружується, а я не хочу, щоб у моєї дитини був такий батько. Не тоді, коли він називає мене шльондрою.

Він правий у принципі. В його очах я й справді виглядаю як справжня розважлива сука. Коли обіймаючи його казала що люблю, в його розумінні я переспала з Хоакіном і залетіла. Сьогодні, зараз, просто в цій машині. Вирішила для себе, що НІ-ЗА-ЩО і НІ-КО-ЛИ більше слова цього чоловіка не зможуть мене поранити. Заради Еллі.

Раптом зрозуміла, наскільки дитячим вчинком було дати по батькові донці – «Русланівна». Тоді сподівалася, що Руслан дізнається про доньку та ми знову будемо разом. Навіть коли я поверталася в рідні краї, хотіла, щоб близькі для мене люди дізналися хто батько моєї дівчинки. Усі мої плани перевернула новина про те, що Руслан заручений. І на кому? На Каріні! Людина яка підставила все так ніби аварія була нещасним випадком і якщо не та телефонна розмова, я б теж так думала, але не після такого. Каріна завжди, ще з першого дня в універі мене ненавиділа. Тоді моє життя і перетворилося на маленьке пекло.

Невдоволені та налаштовані проти мене однокурсники, що дивляться на мене як на ворога. Підніжки, такі, що злітала зі сходів поки йшла до кафедри. Їжа в сумочці, випадково кимось розсипана, напої з підозрілою наявністю осаду, що розливаються на мене. Чесно, одного разу не витримала, дістала з сумочки моток ниток, що завжди лежав там, і голку. З не дуже здоровим бажанням рушила на суперницю

— Ну все. Іди сюди стерво, давай я люб'язно зашию твої діряві ручки, щоб більше не один наряд не постраждав. Куди ти йдеш? Сюди йди! Я тобі покажу, як мене діставати!

Ті слова вплинули нарешті на цю дурну. Уперше за довгий час вона залишила мене в спокої, а потім почалося по новій. Але цього разу та перестала діяти так відкрито. Через що, коли я відстоювала себе, втратила підтримку та зрозуміла, що тепер друзів, крім всюдисущої Аньки, в мене в університеті немає.

Ця ненормальна, солила мені весь час. І все через один випадок. Її найкращий друг постійно діставав мене. Я сподобалася цьому дурню. Інакше його не назвати. Вже студент, навчається в університеті, а так само як у молодших класах виводить дівчинку, що сподобалася з себе. Вічно провокує, ірже з товаришем на останніх партах і все інше з цієї опери. Мені було зовсім незрозуміло чому найкращий друг цієї фарбованої ляльки барбі зацікавився мною. Але й це з часом набридло, стала сприймати його як хвостик, а ще за тим, мені стала цікава його «увага». Ні. Я не була обділена чоловічою увагою. Просто тоді захотілося помститися Каріні й сходити з ним у кіно. Якщо до цього вона мене просто мучила, то після цього можна з упевненістю сказати, що я потрапила на каторгу до німців у 41-му. Потім вона перейшла до більш серйозних дій.

Я кілька разів ламала руку та часто ходила в подряпинах і порізах. Знаєте, що балеринам у пуанти мелене скло кладуть? Так ось те саме. І це відбувалося багато разів. Багато різних ситуацій та випадків. Якось я не витримала й написала заяву до поліції. Але тоді вже був останній рік в університеті, і мені було не до цієї барбі. У моєму житті з'явився Руслан і тепер війна на мене чекала не тільки в університеті, а й вдома. Моє синє волосся я йому дуже довго не могла пробачити. А таргани в ліжку? А дохлий щур у рюкзаку? І все б нічого, але до цього приєднувалися і його наміри на мій рахунок.

— Ти так і мовчатимеш? — не витримав Стеф.

— А що сказати?

— Не знаю.

— Ну скажи, що ти хочеш від мене почути й я тобі скажу. — після цих слів повисла незручна мовчанка. Я була засмучена, вже не злилася, ні. Просто змирилася з тим, що залишуся одна. Швидко. Мені не вистачило двох років, але вистачило 20 хвилин, після образи на цього чоловіка та непритомності, щоб прийняти неминуче.

— Ти не розповіси йому? — у словах друга читалася справжня туга.

— Ні. Не тепер. Я хотіла, правда. Я й додому приїхала лише тому, що хотіла познайомити нарешті його з донькою. Але він виявився заручений. Тепер точно не хочу, щоб він знав, що це його дочка. Я боюсь за неї. Стеф! — не витримала. — Каріна мало не вбила нас тоді, як ти думаєш, що тепер я можу думати, якщо ця особа стане мачухою моєї дочки? Ти ж не думаєш, що вона просто так дасть мені спокій? Стільки підступів, стільки зіпсованих років через неї. Вона або нашкодить моїй донечці, або забере її. Я не хочу що б у мене відібрали мою малечу, я вб'ю, розірву будь-кого зубами, якщо знадобиться, але захищу її. Нехай навіть від батька. – останні слова я сказала тихо. Голос просів, а мені дуже хотілося заплакати, але я пам'ятала, що лише недавно собі обіцяла.

— Я поряд. — раптом несподівано сказав Стеф і мені трохи полегшало. Протягом усього цього часу поряд зі мною були друзі, які допомагали мені.

— Поверніть ліворуч. — пролунав ввічливий голос навігатора. — До місця призначення 500 метрів.

Це я зрозуміла одразу. Побачила гарну вивіску «Прокат» написану німецькою та величезну дерев'яну будівлю в якій, як уже було зрозуміло, знаходилося обладнання.

Взявши на руки свою дівчинку, пішла всередину, Стеф пішов за нами. Я була рада тому, що поїхала в місто. Чесно кажучи, боялася. Тепер боялася говорити з кимось про Мікаелу. Щоразу боюся, що Рус. Ні, не так. Руслан Ілліч, якимось чином дізнається, підслухає, буде весь цей час за спиною. Найгірше для мене буде, якщо потім знову почую фразу «І що?». Так! Стоп! Даш, ти забула, хто ти? Ти Роксаневич! А Роксаневич – не здаються! Ну чи не ховають голову в пісок, у моєму випадку.

— Стефан. — покликала ухваливши рішення. — Будь ласка, не піднімай більше тему Еллі в готелі. Мене бентежить присутність Руслана.