Глава 11

Відчиняю двері ключ-картою та бачу свою дитину, яка сидить на підлозі та розтирає сльози по обличчю. Підлітаю до неї та підхоплюю свій скарб на руки. Подумати тільки, як я могла забути про своє карооке диво. А тепер вона сидить і плаче.

— Тихіше, тихіше, моя хороша. — гладжу свою дівчинку по спині та намагаюся її заспокоїти.

— Пішли, нам треба поговорити. — каже брат.

— Тато. — каже дочка.

— Дядько. — трохи нервово кричу я.

Повертаюся до брата й бачу на його вражене обличчя, з непідробним подивом. Ну от. І чого вона сказала таке?

— Тато.

— Дядько. — знову гарчу.

— Тато. — тягне свої маленькі ручки Еллі, на що Руслан стоїть у шоці та не рухається. — Тату! — сміється мала.

Отак номер. Що таке? Ти щойно плакала, чому побачивши мого братика ти почала сміятися, і радіти. Гей, дочко, це вже зрада! Ти ж маєш бути на моєму боці. Я тебе народжувала понад десяти годин, ростила, годувала, виховувала, я ночами не спала через твої зубики, а ти ось так зі мною чиниш! Мікаела – удар прямо в серце.

Ловлю на собі наївний та чистий погляд дочки, типу: «Пробач мама, але ж ти знаєш – я дитина, мені все можна». І ось цей ангельський погляд знаменував мою швидку кончину. Дякую, доню, ти ж моє сонечко.

— Пішли. — похмурий голос брата не віщував мені нічого доброго. — Нам треба поговорити. — каже та підіймає мене на ноги.

— Нам нема про що говорити. — булькаю й сіпаюся, бо моя непосида захотіла на ручки до зведеного братика. Але як ви вважаєте, що сталося? У мене надто сильно, звело руку та вона розігнулася. Не знаю, як у Руса така блискавична реакція, але він упіймав дитину і мене.

— Все ж таки вдарилася. — зітхає моє прокляття і дивиться докірливо. — Ходімо. За дитиною простежить Стеф, а тебе треба підлатати.

— Віддай мені дитину. — гарчу, дивлячись прямо йому в очі. Він сердиться на мене, ніби я нерозумна дитина та не знаю, що правильно. Я знаю й це «правильно», далеко від нього.

— Не віддам, ти її тримати не можеш. Хочеш, щоб вона собі кісточки переламала, з твоєї вини? — теж гарчить він, через, що кривлюсь від його правоти.

— Тоді постав її, постав мою дочку.

— Чи твою?

— Що ... Що? — давлюсь повітрям, яке набрала, щоб лаяти набридливого братися з ніг до голови.

— То пішли. Тебе треба оглянути.

— Я нікуди не піду. — обурено булькаю, погляд яким він мене обкинув, давав зрозуміти, що піду.

*****

За десять хвилин:

Йти я відмовилася на відріз – це й призвело до того, що я сиділа на ліжку в своєму номері та спідлоба поглядала на зведеного брата, який зараз копався в аптечці.

Сиділа мовчки – звичайно, після того скандалу, що влаштувала. Мені не хотілося віддавати йому свою дочку, а чоловік хотів попросити Стефа, доглянути її. Я програла. Ось тепер сиділа та гнівно на нього сопіла на знак того, що образилась і тільки спробуй зі мною заговорити – пошматую.

— Я хочу поговорити, так що ти мене не здихаєшся. — спокійно повідомляє брат і повертається до мене обличчям із якоюсь маззю та бинтом.

— А я не хочу і не слухатиму. — говорю йому та відвертаюся. По-дитячому – так, але я дійсно не хочу з ним говорити, не хочу знову слухати брехню, яку він заливатиме мені в вуха.

— Я не спав з нею тоді. — каже спокійно й так повсякденно, а мені його придушити хочеться.

— Ти це вже казав. — продовжую спокійним голосом. — А я казала, що тобі не вірю.

— Просто вислухай мене, Їжачку. — він тягне руку до мене, не знаю навіщо. Просто погладити або заправити пасмо, що вибилося, за вухо, але я шарахаюся від нього, як від вогню.

— Ти одружуєшся з нею. Чого вже тепер таїти? — шиплю йому в нахабну фізіономію. — І взагалі я не хочу нічого знати. У мене є дочка та вона від коханого чоловіка, тож відвали від мене та не наближайся до неї.

— Коханого чоловіка?! — вловив головне братик. — Скільки їй?

— П'ятнадцять місяців. — із задоволенням повідомляю йому і бачу, як його обличчя стає похмурішим за хмару.

— Ти переспала з якимсь сучим сином і ще й залетіла від нього. — погрозливо насувається на мене він. Ну, все, я труп! — Тобто, коли ти казала, що любиш мене та хочеш бути зі мною – то були лише солодкі промови? І після всього цього, ти смієш мені щось говорити про Каріну?

Ой, цих слів я не чекала ... Ні, звичайно, чекала істерики, але Каріна для мене хворе місце. Ще відколи брат приїхав до нас у будинок – це стало проблемою. Тому що тоді він увійшов у моє життя, розбивши цим усі надії на світле майбутнє. Саме того злощасного дня, коли я бачила його в парку, моє життя – пішло під укіс. Чорт, ну як же так…

— Хто?! — кричить братик. — Відповідай, хто цей виродок, який тебе знеславив?!

— Руслан, відвали! — кричу та б'ю його по щоці. Весь цей час чоловік насувався на мене, і ось тепер мені стало страшнувато. — Це Хоакін! Хоакін батько Еллі. І я його кохаю! Тому піди вже з мого життя і живи на радість своєю Каріною!

— Що? — розлючено дивиться на мене та кліпає очима. — Що ти щойно сказала?

— Хоакін – батько Еллі. — повторюю та дивлюся, як він змінюється в обличчі.

— Тобто тоді, ти зрадила мені з ним? — до нього починає доходити суть моїх слів. — І у Францію ти поїхала – до нього.

— Так, я не люблю тебе, а Еллі – не твоя дочка, тому дай мені спокій та не наближайся більше.

— Ох, повір. Мені тепер навіть гидко перебувати з тобою поруч. Шльондра! — кричить він і вилітає з мого номера, а я просто опускаюся на підлогу й починаю плакати. Не думала, що так боляче брехати.