Глава 10

Прокинулася від того, що мене сильно трясли. Тряс мене чоловік, це я зрозуміла як тільки серпанок у моїй голові розвіявся. Швидко заморгала, намагаючись привести зір у норму та сфокусувати його на рятівнику. Зір ні як не хотів показати мені його, але голос, що запитав мене, розставив усе по місцях:

— Мала, як ти? — рука сама по собі потяглася і я не сильно, але дала зведеному братику в ніс. — Чорт — одразу вилаявся той.

— Ой ... — пискнула, бо знову полетіла вниз.

— Дурна! — брязнув чоловік і впіймавши мене, полетів разом зі мною.

Очікуваного болю не було, брат просто зловив мою голову та не дав впасти. Але я все ж таки смикнула хворою рукою в спробі запобігти падінню, що викликало звичний біль. Коханий же приземлився на другу руку та трохи пружинив, я ж теж пружинила та вмостилася попою на підлогу, але голова так і залишилася навису.

Зляканою ланню дивилася в його очі, а він злими та стурбованими на мене. У грудях розлилося щось тепле, від того, що я знову поруч із ним, знову близько до нього та знову можу відчути такий рідний запах хвої та кориці.

— Як твоє плече? — спитав він, продовжуючи вирувати мене поглядом.

— Н.. Нормально. — пискнула й постаралася відштовхнути його, але мої руки чомусь лише застигли на його грудях. Я заметушилась поглядом шукаючи, куди б його сховати, від братового пронизливого і несхвального.

— Ні, Дашка! Не смій! Ти обіцяла собі! Ти сьогодні собі обіцяла, що його не буде в твоєму житті! Тоді йди до кінця! — прокричала я в голові.

— Відпусти та злізь з мене. — буркнула та постаралася зіпхнути його з себе, але ні. Ця тушка лише сильніше придавила мене до підлоги, а я навіть поворухнутися не могла. Зараза!

— Поговоримо? — вишкірився брат.

— Іди до біса! — ринула й знову постаралася вибратися. На думку чомусь спал спогад.

Шість місяців до від'їзду до Парижа:

— Руслан! — репетую на весь будинок і вилітаю з ванної. — Я тебе вб'ю!

На сходах зустрічаю приголомшену Ольгу, яка дивиться на мене круглими від шоку очима і тримається за серце:

— Даша, це ... що? — зупиняється жінка, а я пролітаю повз неї та хіба що вогонь за собою не залишаю. Хоча можу, вірніше хочу, комусь підпалити його крокодилій хвіст.

— Руслан! — кричу на весь зал, шукаючи брата. — Ти де, крокодил клятий? Іди сюди, я тобі всі зуби повідриваю! Шкіру спущу та сумку з неї зроблю! — продовжую злитися і йду далі.

Заходжу, ні, не так. Залітаю на кухню та бачу регочущего брата з кухлем у руках і приголомшеного тата, теж з кухлем. Я в дикому бажанні придушити зухвалого братика, який зіпсував мені волосся, кидаюся на нього. Той відскакує подалі, не даючи за себе вхопитись, і розливає на підлогу свій чай. Я, з невгамовним бажанням придушити заразу, знову кидаюся на нього, але посковзуюсь. В останню секунду встигаю вхопитися за комір сорочки Руса, а далі як у казці: я за брата, брат за стілець, на стільці тато, тато за скатертину, скатертину зі столу, а на скатертині наш сніданок.

— Ну мала. Ну ти даєш. — шипить брат, що нависає наді мною. Тато зі стогоном скидає з себе скатертину зі сніданком і встає зі стільця. — Не сподобався синій? — сміється цей індик.

— Уб'ю! — пообіцяла та спробувала вилізти з-під нього. Тяжкий, чорт!

— Поговоримо, Їжачку? — усміхнувся цей гівнюк і прибрав з мого обличчя пасмо.

— Іди до бісів! — гаркаю йому на вухо та з усієї дурі на яку була здатна на той момент б'ю куди довелося. Знаєте, як в аніме малюють розбиті яйця? Ось тут приблизно так само.

— Ну ні Їжачок, ми поговоримо! — зло шипить він мені в губи та підводиться. Весь брудний, у чаї, салаті, млинцях, згущеному молоці та всьому тому, що було на столі. Треба ж, а я тільки від триклятого чаю постраждала. Братець же, навпіл із татом, прийняли весь удар на себе. — Ну, все сестро, мир? — усміхається ця морда та розкриваючи свої обійми погрозливо рухається на мене. Ну, ні! Я в своїй улюбленій кофті, вона такого не переживе!

— Іди нафіг! — пищу та зриваюся навтьоки.

— Дар'я! — гаркає батько, і я завмираю на місці. Ну все Дашка, ти попала!

— Попалася. — шепоче на вушко, підтверджуючи очевидне Руслан і обіймає мене, закриваючи собою розлюченого батька. — Та гаразд тобі, Стасе. — весело продовжує зелений братик.

— Руслан! Подивіться, що ви з кухнею зробили! — продовжує закипати батько.

— Все буде окей. — каже ця шафа та одним спритним рухом забирає мене до себе під пахву. — Ми зараз відмиємось та все приберемо. — тішить він, а я офігівша від того, що відбувається, почала брикатися. — Не сіпайся, мала. — шепоче він і виходить із кухні.

Сьогодення:

— Злізь з мене, кабан недороблений! — гарчу та намагаюсь зіпхнути гівнюка.

— Не лайся, Їжачку, і сховай свої голки, поки я їх не прорідив. — усміхається в своїй звичайній манері та підводиться. Не встигаю я зробити те саме, як мене, як кілька років тому, підхоплюють, щоправда, цього разу закидають на плече.

— Постав мене! — гарчу, б'ючи придурка по спині. Не сильно, сил у мене й так небагато, а тим більше проти братика.

— Тихо. — сміється чоловік моєї мрії та б'є мене по дупі. Ну нахаба! У нього Каріна є, чого він мене взагалі чіпає?

— Постав мене! У тебе є наречена! — на словах про наречену, мій голос здригнувся і крик вийшов не зовсім правдивий.

— Ти не захотіла слухати мене півтора роки тому, але зараз точно вислухаєш. — гаркнув Руслан, і поставив мене на ноги. Не відпустив, схопив за зап'ястя і почав йти на мене. Я ж почала відходити. Довго йти не вийшло, я вперлася в стіну, і вона вибила все повітря з моїх легень.

— Ні. — видавила з себе. — Я не хочу й не слухатиму нічого. Ти мені ніхто. Ти мені навіть не брат, тому Руслан Ілліч, відійдіть від мене. — він не відійшов, навпаки. Підійшов ближче, втискаючи мене в стіну та вибиваючи останнє повітря з моїх грудей.

— Ти кажеш, що я тобі ніхто, а в очах твоїх стоять сльози. Тож чому мені вірити, Їжачку? — шепоче він і піднімає моє підборіддя.