Глава 8

— Стеф! — вигукнула та підскочивши обійняла друга. — Так, плани вчора змінилися, і довелося їхати сюди.

Я посміхнулася. Друг був одним із посвячених у мою таємницю та був найнебезпечнішим. Саме Стефан підтримував із Русланом зв'язок. І саме він міг розповісти братові всю правду, але він мовчить. І я дуже йому за це вдячна.

— Зрозуміло, як доїхала?

— Добре, виспалася. Малятко теж, а мій водій, сумісно найкращий друг, спить нагорі. — сказала й пішла назад до столу, там Емілі вже поставила ще одну тарілку з оладками та тарілку каші для Еллі.

— Це добре. Як пройшло знайомство? — він не двозначно кивнув на диво, що сидить у мене на руках і я зітхнула. Гарний настрій як рукою зняв.

— Ніяк. — зітхнувши зізналася. — З батьком хотіла познайомити та познайомила, тільки не порозумілася. А Руслан... з Каріною прийшов, і я не витримала, втекла. — знову захотілося розплакатися, хоч і чудово усвідомлювала, що не час і не місце.

— Подзвони Стасу. Він, мабуть, собі місця не знаходить. — порадив друг.

Стефан Жан-Луї Агрест. Людина, з якою я познайомилася в одному з відряджень і з якою стала випадково зустрічатися. За наростанням наших випадкових зустрічей, я і дізналася, що він найкращий друг Руслана. Пізніше, покликала його на місце мого помічника в цей готель, і Стеф погодився. Він був гарної афроамериканської зовнішністі. Темне волосся, заплетене в маленькі дреди. Одягнений у чорне худі та спортивні штани.

— Добре. — кивнула з усмішкою.

Ще хвилин двадцять ми розмовляли зі Стефом та Емілі, а далі я пішла. З розмови дізналася про важливе: керівник будівельної компанії приїде сьогодні, для підписання контракту на відбудову другої будівлі. Тільки вона буде трохи далі схилом вниз. А ще те, що Юліана – покоївка, захворіла та її не буде кілька днів.

Почекавши, коли дитина доїсть, вибачилася і піднялася до себе. Сонливість потихеньку наздоганяла мене, але я не хотіла здаватися.

— Ну, що? Подзвонимо дідусеві? — спитала доньку, яка сиділа на ліжку та гризла вухо зайця.

Я й справді хвилювалася, дзвонити чи ні. Але все ж таки вирішила, що я йому обіцяла. Тож набрала. Тільки слухавку ніхто не взяв. У телефоні почулися лише гудки та виклик скинули. У нерозумінні набрала Ольгу:

— Ало? Оль, а де тато? Він трубку не бере. — відразу запитала.

— Так він полетів уранці. Сказав, що має термінові справи в Парижі та полетів. — серце пропустило удар. А це погано. Тільки не до Хоакіна. Він же бреше паршиво! —Думаю вже повинен бути на місці. — ну все, бігти пізно ...

— Добре, дякую Оль. — подякувала та хотіла було вимкнутись, але жінка схоже пересиливши себе запитала:

— Даруня, це правда твоя дитинка? — забарилася. Ось як би відповісти так, щоб не нагрубити та щоб вони зрозуміли.

— Мікаела моя дочка. Я народила її в Парижі. — твердо відповіла та знову хотіла відключитись, але мачуха знову мене зупинила:

— А батько?

— Що батько?

— Ну, хто батько дитини? — у грудях здавило болем, а в носі защипало від почуттів, що охопили мене. Так і хотілося прокричати в слухавку, батько моєї дочки – твій син! Але ні… — А Руслан не батько дитини? — задихнулася повітрям, яке набрала, щоб розповісти нашу історію «кохання» з Хоакіном.

— Що? — звідки вона знає? А головне – що, вона знає?

— Ну, — вона зам'ялася, а я похолола. — розумієш. Я бачила, як Руслан дивиться на тебе, а ти на нього. Я не лізла у ваші стосунки, щоб не зруйнувати ваше щастя. Ти гарна дівчина і я була б рада, якби ви були разом, але... — її голос просів, а я в повному шоці закінчила:

— Але він одружується з Каріною.

— Так. — здається мачуха вилаялася. — Просто якщо це дитина Руслана – скажи, я допоможу, чим зможу. — після її слів у мені боролися два бажання. Розповісти їй всю правду та залишити все як є. Не змінюючи нічого.

— Навіщо тобі це? — осілим голосом спитала, не знаючи, що ще мовити.

— Якщо це моя внучка, я дуже хотіла б допомогти. Думаю грошей ти не потребуєш, але впевнена виспатися тобі хочеться. — осідала на підлогу, ноги не тримали, а розмова ставала все важчою. Хочеться сказати, зазирніть у свідоцтво про народження і ви все зрозумієте. Напевно ту дурість з по батькові я зробила спеціально. Що б батько малечі дізнався правду.

— Що? — тупо запитала. Мене розкрили, і моя поведінка дає зрозуміти, що вона має рацію. Але шок не хоче проходити та так само тримає своїми клешнями.

— Ти не хочеш говорити, що це його дитина, так? — завжди дивувалась цій жінці, але зараз вона била всі рекорди. — Я розумію. Впевнена, ти тримаєш образу на Руслана за ту аварію. Але прошу, якщо Еллі його дочка – скажи мені. Я приїду, допомагатиму та тобі стане легше. А Русу скажеш, коли будеш готова. — заплакала, просто заплакала. Все так просто за її словами. А насправді все складніше. Все складно, дуже складно.

— Оль, це не його дитина. — видавила з себе. І просто відключилася, заридавши в голос.

Моє карооке чудо почувши, що я плачу приповзла до мене та обняла голову. Я спустила її з ліжка та стиснула в обіймах. Та посиділа з пів хвилини та, вирвавшись, побігла до валізи. Поряд з нею стояла сумка з підгузками, сосками, пелюшкою, серветками та перекусом. Донька вправно вихопила звідти свій йогурт і потупала до мене.

— Це мені? — спитала й побачила ствердний кивок. Звичайно ж, я не стала пити йогурт малюка, лише поставила його поряд. — Дякую.

Проплакала тоді мало, але мені полегшало. Пізніше я дзвонила до Хоакіна, але той не брав слухавку. Я вирішила написати смс: "Тато їде до тебе!". Стисло і просто.

Увесь залишок дня займалася з готелем. Перевіряла номери, погоджувала меню та домовлялася з постачальниками. Завтра, до нашого містечка мають привезти реквізит для спорту та одяг. Це був великий плюс нашого готелю. Ми мали свій реквізит, і він входив у вартість проживання. До речі, Артем все ж таки покатався на сноуборді та повернувся в готель, щасливий, як чорт.