Глава 7

Їхали ми вже, коли стемніло. Я майже нічого не запам'ятала, бо й справді втомилася. Маля задрімало майже відразу. Вона в мене та ще соня. Але в дорозі засинає особливо добре. Я ж зазвичай не можу заснути, завжди щось заважає. Але цього разу мирно сопіла на передньому сидінні, коли друг всю дорогу вів машину.

Коли ми приїхали в гори, прокинулася і стала підказувати куди їхати. Місяць тому вже приїжджала та стежила за облаштуванням та за тим як ведуться роботи. Ще тоді займалася підбором персоналу, і він через декілька днів має бути в готелі. Сьогодні ж мені доведеться перевірити, чи все готове.

— Я поїду ввечері. — сказав Артем, коли ми в'їхали в місто, над яким і знаходився готель.

— Давай відвезу тебе.

— Не потрібно. Аня ще вдень взяла мені квиток на поїзд. — ох, як я могла забути. Сюди можна було дістатись двома способами. Машиною та поїздом. Більшість обирають останній. Я ж через дитину та не бажання їхати поїздом – машиною. До того ж, мені потрібний був транспорт для пересування.

— Ну ти Орел. — сміюся і згадую його дитяче прізвисько. Друг завжди був уважним і одним із найпродуманіших людей, з якими коли-небудь була знайома, ось й назвала його Орлом.

— Хто б казав. — теж сміється він. — Приїхали?

Після його слів, озирнулася та кивнула. І справді приїхали. Я одразу впізнала будівлю, вона не змінилася. Дерев'яне, чотириповерхове, що приховує кілька крил. Ой, ось і перший робочий день.

— Пішли. — скомандувала та забравши в чоловіка ключ від машини, вилізла.

Все як в аеропорту, друг до багажника, я до доньки. Та не прокинулася коли я взяла її на руки, а тільки невдоволено булькнула, через те що її потривожили. Глянувши на чоловіка, який вже розправився із валізами, зачинила багажник та попрямувала до входу. На рецепції нікого, ну це й зрозуміло, лише п'ята ранку. Пройшовши за стійку, відкрила наявним у мене ключем шафку з ключ-картами. І забрала ключ-картки від 12 та 13 номерів та записала до каталогу. Подумавши, забрала і карту, яка відкриває всі номери. Такі зазвичай у прибиральниць, але вирішила, що мені не завадить.

— Пішли, наші номери на другому поверсі. — звернулася я до Артема, що засинав стоячи. Той вимучено кивнув і поплентався за мною. — Я так розумію, ти їсти не будеш. — весело помічаю, адже нарешті виспалася! За останні тижні майже не спала, тому що у кароокого скарбу ріжуться зубки.

— Так, я б поспав до години-двох, а потім може й прогулявся б. — не реагує він на мої веселощі. Відкриваю його номер та відступаю, пропускаючи його.

— Тут канатна дорога є, зможеш покататися. — ми з Тьомою, не раз до моєї вагітності їздили в гори та каталися на сноубордах. Але зараз мені це не світить.

— Добре. Давай я занесу твої речі та піду спати.

Так і вчинили. Друг заніс багаж до мене в номер та пішов до себе відпочивати. Я ж зробила огорожу по периметру ліжка з ковдр та подушок і залишивши доньку досипати, пішла митися. На цей раз не ніжилася під гарячими струменями та не давала волю емоціям. Просто швидко помилася і вийшла.

Виявивши, що Еллі далі мирно спить, вирішила не будити її. Одягнулася та одягла ерго-рюкзак, вирішила, що малу одну в номері не залишатиму, а розкласти продукти, які ми купували ще в Цюриху, потрібно. Заодно й приготую щось. Помістивши свою дитину в ерго-рюкзак, забрала пакет із продуктами та спустилася на перший поверх.

Нікого там не зустрівши, зайшла до холу. Там був камін! На цьому я наполягла ще тоді, коли дивилася креслення будівлі. Все було облаштовано, як у моїх мріях. Камін, білий махровий килим, дивани, крісла, вікна на всю стіну з видом на місто, яке розташовувалося біля підніжжя гори. А ще стояла велика ялинка. Хоч свята й минули, але ялинка сюди вписувалася як ніколи.

Бурчання мого живота, спонукало все ж таки відкласти милування мрією всього свого життя і піти готувати. Пройшла через невелику їдальню для робітників на кухню та побачила метушливу жіночку.

— Емілі, доброго ранку. — привіталася німецькою, заодно позначаючи свою присутність.

— Ох, Дар'я. Доброго ранку. Що ж Ви не попередили, що приїдете раніше? — вона сплеснула руками та склавши рука в руку поклала їх на грудях.

— Емілі, все спонтанно вийшло. Плани змінилися тільки вчора, я не встигла вас попередити. — виправдалася й пішла до холодильника.

— Спить? — запитує куховарка, показуючи на ерго-рюкзак, на що я киваю. Жінці вже за шістдесят та її повне ім'я Емілі Маргарет Крісті. Вона живе в цьому містечку та просто чудово готує!

— Їсти будете? Ось тільки почала оладки смажити. — уточнює вона. Знову киваю. — А Мікаела, що буде?

— Я сама приготую, не турбуйтеся. — говорю та посміхаюся, настрій просто чудовий.

Розкладаю в холодильник продукти, залишив тільки молоко, вівсянку та банан. Далі йду готувати кашу на молоці та нарізати фрукт.

За що мені полюбилася ця жінка, то це за добру душу. Взагалі весь її вигляд говорив про те, що вона рада моєму приїзду. А я й сама була рада. Все ж таки люблю подорожувати та люблю свою справу.

— Сідайте, поїжте, а я поки помішувати буду. — вона ставить на стіл тарілку з оладками, через що в мене хіба що слинки не йдуть. — Мала прокинеться і не дасть вам нормально поснідати. — весело закінчує жінка та відбирає в мене ложку, якою я помішувала кашу.

— Дякую.

Встигла з'їсти половину тарілки, коли почула таке рідне:

— Мама! — дівчинка прокинулась і тепер кліпала на мене своїми очинятками.

— А хто тут прокинувся? — усміхаюся і підводжу своє чадо. Цілую свій скарб і в носик, і в лоб, і в щічки, на що та заливисто сміється.

— Прокинулася?! Ох, якраз вчасно, каша готова. — повідомляє кухарка. Посміхаюся, паралельно вивільняючи ще сонну доньку з ерго-рюкзака ставлю на ноги, сама ж знімаю з його та відкладаю на підлогу. Після чого знову беру Еллі на руки.

— Wow, Даша, ти вже приїхала? — на кухні чується голос Стефана, мого друга та помічника.