Глава 6

Я мала рацію, це був кур'єр. Він віддав мені крісло та попросив розписатися:

— Ось тут і тут. — тицьнув пальцем у накладну.

Я розписалася і дізналася, що вже все сплачено. Кивнула та розвернувшись на льоту зачинила двері. Точніше, спробувала. Чиясь рука не дала мені це зробити.

— Ну що ще? — зі стогоном сказала, відчиняючи двері. На душі кішки не те що шкрябали, а почали грати усім симфонічним оркестром «Політ Джмеля».

Підняла погляд і встала як вкопана, від злого погляду карих очей, що пропалювали в мені дірку. Руслан стояв на порозі та весь його вигляд казав, що він зараз мене порве. Верхній ґудзик білої сорочки розстібнутий, груди здіймаються так, ніби за ним була погоня зі зброєю. Зачіска розтріпалася, а губи приховані бородою, кривилися в огиді. Очі палахкотіли вогнем і хіба що пара з ніздрів не йшла. Так був би повний образ розлюченого бика.

— Нам треба поговорити. — нарешті зло видихнув він. А я далі не в змозі поворухнутися, стояла та розглядала таке улюблене обличчя. Ох… як же я сумувала за ним… За його запахом хвої та кориці. За його оксамитовим голосом, що ніби кутає мене в ковдру та забирає в далеке минуле. Коли ми були разом. Коли тонули один в одному та плавилися від жарких поцілунків.

— Ма. — голос, що пролунав позаду, привів до тями. Пропустив розряд по шкірі та змусив волосся стати дибки.

— Нам нема про що говорити. — насупилася і спробувала зачинити двері. Але рука, що все ще тримала їх, не дала мені це робити.

— Ні. — він відчинив двері на максимум і зайшов усередину. — Нам є про що поговорити. — загрозливі нотки змусили мене розвернутися і підхопити дочку на руки.

— Іди. — тихий голос Артема за спиною став несподіванкою. Напевно, він пішов забрати Еллі та подивитися, чому я так довго.

— Не лізь, Чернов. — зло рикнув брат.

— Забирайся звідси. — теж зло рикнула я.

Маленьке диво схоже зчитавши мої емоції тихо захникала. Я забувши про все закачала її на ручках. І погладивши по голівці, тихо сказала:

— Тихіше, тихіше моя гарнюня. Дядько вже йде, не бійся. — погладила, забивши на все і всіх, пішла на кухню. Але мене зупинила рука, яку брат поклав мені на плече.

— Даш, давай поговоримо. — тепер його голос звучав трохи м'якше, але це не зрівняється з тим, як було до того триклятого випадку, після якого я залишилася калікою.

— Руслан, прошу. Йди. — глянула на нього. — Це не твоя дочка. Тож прошу, піди. — сказала й просто вже зі сльозами на щоках пішла на кухню.

Я не чула, що каже друг дитинства, і яким чином він вигнав мого зведеного, але я була вдячна.

— Дашунь, ну все. Заспокойся. — намагалася підтримати мене подруга. — Все буде гаразд.

— Все нормально. — казала, намагаючись зупинити сльози. — Забери, будь ласка, Еллі. Я піду, зберусь. Вже виїжджати треба.

— Дар ... — у дверях стояв схвильований Артем.

— Все добре. — знову видихаю брехню. — Він має Каріну. І я не дозволю йому дізнатися, що Мікаела його дочка. Не після того, що він зробив.

У відповідь я почула тишу. Тільки дочка невдоволено булькала на руках в Ані.

*****

Ми з другом їхали до аеропорту, і між нами висіла незручна мовчанка. Еллі притихла в дитячому кріслі, дивилася у вікно та меланхолійно смикала вушка новопридбаного зайця.

— Артем ... — почала було, але заткнулася, не знаючи що сказати.

— Даро, Руслан дурень. Не думай про нього. — видавив він, перш ніж я щось вигадала.

— Знаю. — тихо озвалася опустивши голову. Було таке відчуття, що з мене викачали всю енергію.

Порожнеча всередині. Все, що залишилося. Адже Рус не змінився. Такий самий. Гарний, привабливий, так само принадний, але… порожній. Більше немає тих іскор, що мерехтіли між нами. Ні того розпалу почуттів, що ми відчували. Більше не залишилося кохання. Так, мої почуття лишилися. Попри все те, що я пережила з його вини, я люблю його й далі. А він… одружується.

— У тебе залишився той номер? — вклинився в мої міркування голос друга дитинства.

— Що? — не зрозуміла.

— Номер, який тобі дзвонив. Ти казала, що там була розмова лікаря. — пояснює він, а я замислююсь. Це було понад пів року тому. Може, вже стерла.

— Не знаю, зараз пошукаю.

І всю дорогу до аеропорту, я намагалася відкопати той номер. І знайшла. Це було важко, бо через роботу невідомих номерів у мене навалом. Довелося згадувати приблизно той час і відновлювати, хто ж мені ще дзвонив того дня.

— Приїхали. — повідомляє друг.

— А я знайшла. — показую йому й уточнюю. — Спробуєш пробити?

— Так. — підтверджує. — Хочу дізнатися, хто є благодійником.

Фотографує та виходить з машини. Я теж, тільки йду не до багажника, а перелажу на пасажирське. Відстібаю свій маленький скарб, який по дорозі встиг задрімати. І витягаю її.

— Пішли. — киває друг і, включаючи сигналізацію, йде слідом за мною, котячи мою валізу і сумку. На плечі його речі в спортивній сумці. Потім він ще й за кріслом повертався.

*****

Переліт пройшов добре. Я через свою руку не в змозі постійно тримати дитину в себе бронювала два місця. Що було, просто чудово. Дочка проспала всього чверть шляху, а решту часу грала з новим улюбленим зайцем і дивилася мультики. Помінявшись з Артемом місцями, навіть встигла годинку подрімати, поки той грався з моєю малечею. Благо місця в нас були паралельні, і я спокійно могла спостерігати за ними.

Дивлячись за тим, як друг дитинства поводиться з моєю донечкою, зрозуміла, що батьком він буде чудовим. Ще до цього додати його досвід, адже у чоловіка три молодші сестри, і за всіма ними він стежив, поки мати горбатилась на роботі. Ну, вірніше за двома з них. Третя мала була від другого шлюбу. Марія Василівна, доброї душі людина та багатодітна мама, знайшла собі доброго чоловіка й нарешті живе без турбот. Її новим чоловіком став її ж бос. І тепер вона живе щасливо. Старша донька працює. Середню – декілька років тому сплавили до Англії, на навчання. Ну а молодша ще тільки до школи ходить. А Тьома, ще на другому курсі, створив свою компанію та через рік з'їхав від батьків у свій будинок. Щоправда, той був на тій самій вулиці.