Глава 5

Сиджу на кухні під тяжкими поглядами двох друзів. Дочка грає у вітальні зі своїм новим другом. Плюшевим зайцем, який їй приніс Дід Мороз, просто помилився адресою, і цей подарунок потрапив додому до моїх друзів.

— Не мовчи. — тихо сказав Артем, а я аж зіщулилася від загрозливих ноток у голосі.

— Я ... — не знаю, що сказати та з чого почати!

— Даша! Поясни, нарешті, що означає, що ти не зробила операції? І чому ти сказала в машині, що лікаря, який ставив добрі прогнози – підкупили? — подруга аж підстрибувала від почуттів, що її розпирали. Чоловік поклав руку на її плече і трохи натиснув, заспокоюючи.

— То й значить! — розлютилася на ту ситуацію. — Його підкупили, мені операцію не зробили. Я залишусь такою! — демонстративно піднімаю руку й трушу нею у повітрі.

З цим можна жити. Це не є небезпечним для життя, але дуже не зручно та боляче. Ти завжди тримаєш руку ближче до тіла. Піднімаючи її вище за рівень очей – боляче, відводиш назад – теж боляче. Через порушене там – важко дихати, як при зламаних ребрах. Через це зазвичай тримаю руку в напруженому стані та намагаюся рухати нею тільки від ліктя.

— Спокійно, Дар. Просто розкажи, що сталося? — видихнув друг дитинства та втомлено потер очі.

— Я була в лікарні. — констатую очевидне. — Лікар сказав, що знайшов препарат, який не викличе побочки й зможе провести операцію. Я здала всі аналізи та вже готувалася, щоб лягала до лікарні. Хоакін погодився стежити за Еллі. Але мене зупинив дзвінок. На тому дзвінку був аудіо запис, розмова мого лікаря з якоюсь людиною. З нього я і дізналася, що лікар збрехав, відсоток позитивного результату операції – мінімальний. — закінчила з подихом.

На мене дивилися дві пари ошелешених очей, і тільки-но Артем хотів щось сказати, як задзвонив мій телефон. Він був у вітальні, мала на ньому паралельно грі мультики дивилася. Встала, пішла за ним, по дорозі зустріла свою крихітку несучу мені мобільний.

— Дякую, люба. — погладила її по голівці й прийняла виклик від невідомого номера. —Ало?

— Мала, нам треба поговорити! — грізний рик одразу ввів мене в ступор. Голос я впізнала одразу. Саме цей голос снився мені багато ночей. Голос зведеного брата.

— Нам нема про що з тобою розмовляти. — постаралася надати голосу безтурботності, не знаю чи вийшло, але рик посилився:

— Ти що з глузду з'їхала? У тебе дочка та їй щонайменше рік! І ти вважаєш, що нам нема про що говорити? — здригнулася. Звісно. Я чекала на те, що брат логічно вирішить, що це його дитина, і навіть вигадувала, що відповісти, але зараз чомусь розгубилася.

— Руслан, батько – не ти. Заспокойся. — прошипіла в трубку, як змія. — І не дзвони мені більше! — крикнула та скинула виклик.

Часто задихала, намагаючись заспокоїтись, що виходило погано. Чоловік моєї мрії продовжував дзвонити, а я продовжувала скидати, гніваючись на нього, на його слова перед моїм від'їздом, на те, що він батько мого кароокого дива. Мого! Не нашого! А мого! Десь на десятому виклику не витримала та зняла слухавку.

— Сказала ж, не дзвони мені!

— Ого! У чому я вже так завинив? — почувся веселий голос Хоакіна.

— Ні в чому. Вибач. Це не тобі. — швидко сказала, лаючи себе за нестриманість.

— Як долетіла? Я так розумію з батьком Міки, ти вже поговорила. — сміється ця зараза.

— Угу, — зло пихкаю та йду на кухню до інших. Все ж таки скоро виходити, а поїсти треба. — він дзвонив щойно. Я в батьків була, тому тобі скоро повинні дзвонити та питати: «Як так вийшло?» — зло бурчу та сідаю за стіл, під здивованими поглядами друзів. А доньці все побік, вона їсть яблучне пюре та радіє, що сидить на колінах у дядька Артема.

— Вони вже, так би, встиг поспати до дев'ятої. — регоче друг. Так, це у нас дев’ять, у нього ж зараз вісім ранку та він нарешті, вільний від обов'язків няні – відпочиває. — Твій батько подзвонив і одразу ж почав на мене кричати. Мовляв, він мені кровинку залишив на збереження, а я таке накоїв. Коли ж повинився, що я батько Мікі, Стас довго мовчав, а далі виніс вердикт: «я тебе вб'ю!» і скинув слухавку. — засміялася.

Так, тато міг. Особливо після моєї сьогоднішньої втечі. І боюся, що це «вб'ю» переросте в «одружуйтеся мої діти». Знаючи його, він не захоче, щоб я залишалася матір'ю поодинці. Але ми з другом і це продумали. Скажу, що не хочу його в чоловіки, бо люблю іншого та чекаю на нього з північного полюса. Гаразд, жартую. Ми нічого не придумали з цього приводу, але впевнена, що щось та придумаємо.

— Пробач. У мене просто плани змінилися. Через дві години літак, лечу до Швейцарії на два дні раніше. І татові я до ладу нічого не пояснила, просто втекла.

— Чому? Ти ж сказала, що готова. — хмикнув співрозмовник, а я скривилася, спочатку згадуючи здивування на обличчях заручених. А далі, у брата – шок, а в цієї курви – зловтіха та зверхність.

— Руслан одружується, Акін. — сиплю, не знаючи, куди себе подіти. Хочеться, знову розревітися і забитися в куток. — Він одружується, з нею. На той, що зруйнувала моє життя. На Карині!

— Ох ... — з того боку звучало скоріше звинувачено, ніж здивовано, тому я посерйознішала.

— Ти знав?! — запитую, але чую у відповідь тишу. — Хоакін, я питаю, ти знав, що Руслан одружується? — злившись підвищую голос і ловлю на собі схвильовані погляди друзів та докірливий доньки. Мовляв, чого тут розкричалася, не бачиш, я їм?

— Знав. — зізнається друг і я безсило опускаю руки. Він знав! Знав, чорт забирай, і мовчав! Ця зараза просто мовчала та дивилася, як я вбиваюся по своєму зведеному братові.

— І як давно?

— Два місяці. — зізнається він і світ руйнується остаточно.

Знали всі! Батько. Друзі. Псевдо тато Мікаели. Впевнена, навіть мати знала! Вони з татом залишилися добрими друзями, а з Ольгою легко порозумілися. Тому, думаю навіть вона знала. Але ніхто! Ніхто! Не вирішив, що я маю знати! У пориві емоцій кладу слухавку, а потім летить телефон. Благо, що на стіл і не розбився, але зараз мене це не гребе. Я злюсь. Злюся до білих зірочок перед очима.