Глава 4

Миттю, проскочивши повз мачуху та заручених, я взяла друзів. Ми швидко одяглися і вже за хвилину сиділи в машині. Благо, наздоганяти нас ніхто не став.

— Дякую. — видихнула, коли Артем вже виїжджав на головну дорогу.

— Та нема за що. — відмахнувся той та схвильовано глянув на мене в дзеркало заднього виду. — Дашунь, пристебнися.

Я його ледве чула. Злість, образа, почуття зради повністю оволоділи мною. Зараз мені здавалося, що ще трохи та в мене волосся від злості загориться. Він! Привів! Цю повію! До мене! Додому!

— Чому Каріна прийшла саме того дня, коли приїхала я? — сказала звертаючись швидше до самої себе, ніж до когось, але мені вирішила відповісти подруга.

— Не знаю, Даша. Але зі Станіславом тобі доведеться порозумітися. Ти звалила на нього таку новину, та побачивши Руса накивала п’ятами. — так, тут вона має рацію. Але не сьогодні.

— Відвезіть мене до вас, я прийму душ, нагодую нормально Еллі та поїду до аеропорту. — попросила, а сама включила мобільний інтернет і почала шукати квитки. На найближчий рейс.

Усі квитки були лише на ранок, і летіти там – не мало. Зрештою, плюнувши на все, купила квитки до першого класу. Долетіти я мала менше ніж за три години. У Цюріху взяти машину та доїхати до містечка.

— Ти серйозно вирішила поїхати? — вибухає обуренням Чернова.

— Так, Ань. Не хочу більше залишатися в Україні. Тим паче, що про відкриття я не жартувала. Просто думала поїхати післязавтра. Але якщо так, то сьогодні. Літак за три години, думаю, встигну. Прилечу ввечері, орендую машину та за ніч доїду до готелю. — знизую плечем. Зараз мені байдуже на те, що думають друзі. Я просто розумію, що більше не можу тут перебувати. Особливо якщо зустрічатимуся з Русланом та його пасією.

— Добре. — кивнув мовчавши до цього друг. — Тоді я поїду з тобою.

Так, а ось це до моїх планів не входило. Я знаю, наскільки для нього важлива робота й не хочу, щоб він від неї відривався. Тим більше, що не хочу серйозної розмови з ним. Раніше кожна така розмова закінчувалася моїми зіпсованими нервами.

— Не треба, я краще сама. — сказала та перехопила трохи зручніше дитину. Вона втомилася дивитись у вікно та вирішила, що хоче перелізти на сидіння.

— Ні, Дашка! — вигукнула подружка. — Тьома поїде з тобою. Я б теж поїхала, але в мене завтра зранку важлива зустріч, тож не можу. — закотила очі.

— Не потріб ...

— Дара! — схоже Артем не на жарт розлютився, бо він уже не стримуючись підвищив голос. — Припини! Ти втомилася, мала втомилася. Ви маєте переліт, а потім нічна поїздка й наскільки я пам'ятаю в гори. Ти сонна та близька до істерики. Тому краще помовчи.

В принципі він правий, я дійсно боялася заснути під час того, як вестиму машину. Тим більше, що їхати під кінець треба в гори. Так що так, справді заткнулася і почала дивитися у вікно.

Зайшовши в квартиру, насамперед роздягнула доню й викупала її. Потім вручила дитину в дбайливі руки подруги та сама пішла в душ.

Під теплими струменями все ж таки піддалася емоціям і заридала. Закриваючи собі рот руками, сповзла по стінці відчуваючи себе дуже погано. До приходу в отчий будинок, у глибині душі в мене ще тепліла надія. Надія на те, що Руслан колись дізнається, що Мікаела – його дочка. Він покине свою шльондру та одружиться зі мною. А далі ми заживемо щасливою родиною. Але зараз – розумію, що це марні мрії. І через це мені зараз хочеться провалитися під землю. Втекти від усіх проблем. Все що мене зупиняє, це моє карооке диво. Уявляти навіть не хочу, що буде з моєю донечкою, якщо щось станеться з її мамою.

— Даш, у тебе все добре? — у двері стукає Аня, на що я з легкою затримкою відповідаю:

— Так, все добре. — вийшло не дуже переконливо, бо голос тремтів.

— Там, Міка плаче. — повідомляє подруга та відразу приводить цим до тями. Ніщо так не протверезлює, як плач власної дитини.

— Зараз вийду! — кричу їй та вимикаю воду.

Швидко, через біль у плечі, натягую одяг на мокре тіло й кулею вилітаю з ванної. Вриваюсь у кімнату, звідки долинає дитячий плач, і беру на руки свою крихітку.

— Ш-ш-ш. — шепочу, заколисуючи її. — Все гаразд, мама тут.

Краплі з волосся капають на підлогу та вбираються у білий махровий килим. Кілька крапель упало дитині на обличчя, через що та відволіклася від посиленого сльозопролиття і подивилася на мене. Сіла на диван поруч з Артемом і посадила на коліна свій скарб. Витерла їй личко та клацнула по маленькому носику.

— А дивись яка ялинка стоїть у дядька Артема з тіткою Анею. — звертаю увагу малюка на вічно зелену, спускаючи з рук доньку. Спостерігаю, як вона впевненою ходою наближається до дерева.

— Я взяв квиток. Зараз поїмо чогось і висуватимемося. Встигнемо ще й дитяче крісло забрати. Його мають доставити за двадцять хвилин. — киваю в знак подяки та підскакую.

Моїй маленькій непосиді захотілося гарну кульку, і вона вирішила забрати її собі, потягнувши за неї, через що ялинка почала падати на неї. Смикаю хворою рукою та все ж таки зупиняю дерево, ставлячи його на місце, паралельно скиглячи від болю. До мене відразу підскакує друг і дивиться з неприкритим хвилюванням і тривогою. На шум з кухні прибігає Аня і проаналізувавши ситуацію за секунду, кидається до мене.

— Ні, подруго, зараз не відвертишся! — грізно каже вона та натискає на точку G, знімаючи гострий біль. Акупунктура – річ!

— Я вже зрозуміла. — сумно відповідаю й дивлюся на дочку, копію свого батька. У неї його очі. Його характер та посмішка. Така сама, як і в мого вредного зведеного брата...

— Мха ... — невиразний бульк дівчинки та погляд її зовсім ні в чому не винних очей. Ось підлиза. Стоїть, дивиться, стискаючи в долонях червону ялинкову кульку. Розуміє, що попала, але продовжує грати невинність. Вся у тата!

— Може пояснете? — не витримує друг дитинства. Здригаюся, розуміючи, зараз битимуть! Чорт! А так не хотілося колупати хвору рану.