Глава 2

— Ну для всіх її батько Хоакін, а… — ух… це складно, але він мій друг і приховувати від людини, якій я довіряю найбільше в житті, мені не хочеться. — А справжній Руслан.

Сказала й заплющила очі. Мовчання, яке повисло після моїх слів, змушувало почуватися все гірше і гірше. Ох ти ж їжачки, скажи хоч що не будь! Розплющила очі та побачила, як Аня віддає сотню баксів своєму чоловікові.

— А ти казала, що збреше. — хитро сказав він їй і забрав купюру.

— Не зрозуміла. — тихо сказала я.

— Ми посперечалися, Дар. — усміхнувся друг і блиснув очима в дзеркалі заднього виду. — Анька сказала, що ти збрешеш хто батько Міки. Я ж сказав, що скажеш правду.

— Ти ж обіцяла! — вигукнула я і зло зашипіла на подругу.

— А це і не вона. Дара, я ж не дурень. Ти коли до Парижа їхала, я ж удома був. Я бачив, що за стан був у твого зведеного брата. І до цього помічав, як ви дивитеся один на одного. Скласти два та два було дуже легко. — знизав плечима друг. — А коли з тобою трапилося… загалом, коли в тебе з плечем виникли проблеми, напруги між вами не помітив лише сліпий. Повітря між вами так і іскрило. Ти чудово знаєш, що в мене троє сестер. Так що я – як ніхто розумів, що ваші стосунки, аж ніяк не сімейні.

— Охреніти ...

Знаю, я дуже промовиста, але те, що він так просто зрозумів усе. Зрозумів, що ми мали почуття і що ми провели ніч разом. Якщо Артем так легко це зрозумів то, що думають батьки? Ох, аби нічого не зрозуміли. Якщо тато дізнається, що дитина не від друга сім'ї та за сумісництвом мого помічника в Парижі, Хоакіна, а від Руслана. Я просто боюся навіть уявити. Ми з Хоакіном Габріелем Сезером, обговорили ще тоді, коли він зрозумів, що я вагітна. Домовилися, що дитина це його й зачали ми її тоді, коли він був у нас у гостях. Але я відмовилася давати своїй дочці його прізвище. Мені було чомусь принципово дати їй моє прізвище та по батькові справжнього тата. Як би я не сердилась на те, що він зробив зі мною, я все ще його люблю.

— Даш ... — тихо, навіть злякано звернулася до мене подруга. — Мені треба щось сказати. — тут вона зам'ялася. Я аж здригнулася від передчуття поганих новин. Та намагалася підібрати слова й зрозумівши, що не може, з благанням подивилася на чоловіка. Той її не бачив, бо дивився на дорогу, не відриваючись. — Тьом ...

— Руслан одружується. — сказав друг, а до мене дійшло не відразу. А ось, коли дійшло, в мене в очах потемніло від почуттів, що захлеснули.

Ні, непритомна я не впала. Просто відчула густий біль, що тягне в районі серця. Дихання збилося, а на очі навернулися сльози. Все стало якимось безбарвним, все й усі стали тлом порівняно з його словами. Одружується. Чорт, він одружується...

Ось так дівчинка. Ось тобі й рожеві хмари. Настав час подорослішати й сказати собі, що це було все тільки в моїй голові. І нехай я вмираю та таю поруч із ним, тепер він мені буде ніхто. Навіть братом він тепер мені не буде. Не після того, як він цілував і пестив моє тіло. Ні…

— Даш? — крізь мої думки прорізався схвильований голос друга. Схоже, він кликав мене не вперше, бо зараз майже кричав.

— Все добре. — сказала й не впізнала власний голос. — Будь ласка. Давайте. Поїдемо. Мовчки. — карбуючи кожне слово сказала, а сама намагалася заспокоїти бурхливу бурю всередині мене.

Протестів більше не було. Я зручніше взяла дитину та подивилася у вікно. Надворі лежав сніг. Люди куталися в шарфи та накидали на голову капюшон. Так, на вулиці холодно, добре, що ми з Еллі простояли на вулиці не довго. Боюся уявити, що б я робила, якби вона захворіла. Думаю, треба їхати. Назад до Франції або в Америку до мами. Не знаю, що на мене чекає вдома. Ніхто з рідних та зведених не знає, що в мене дочка. Я боюся навіть уявити реакцію батька, а Руслан…? Що він скаже на те, що я маю дитину? А якби він дізнався, що це його дитина? Ні… Мені страшно, що зі мною зроблять ці два чоловіки.

Цікаво…. А Рус взагалі щось скаже? Він одружується, яке йому до мене діло? А тим більше яке йому діло, до моєї дитини?

— Так Дашка, не думай про це! — наказала собі та почала подумки перераховувати смурфиків, щоб відволіктися. — Незграба, Красень, Веселун, Смурфетта, Папа Смурф.

Не надто виходило. У думки лізло лише питання про те «на кому, коли і чому?»

— На кому він одружується? — все ж таки видавила з себе питання.

— На Каріні. — відповідає Аня, вона ніби чекала цього питання. — Даш, ти впевнена, що все гаразд?

— Ні. — відповіла правдою. — Артеме, розвернись до батьків будь-ласка. Я не впевнена, що потім зможу приїхати.

— Зрозумів.

Коли друг повернув, ми проїхали ще п'ять хвилин, і він припаркувався поряд із брамою мого будинку. Жити я все одно збиралася в друзів. Вони пропадають постійно на роботі, квартира вільна. Тому зупинюся в них. А потім поїду.

З Парижа я поїхала, лише з трьох причин. Перша, я хотіла розповісти сім'ї про те, що маю дочку. Друге, готель у якому працювала, знайшли мені на заміну керуючого. Я ж їхала туди тільки тому, що тато попросив. У нього в готелі не було керуючого, а я якраз закінчила універ та шукала роботу. Ну й третя, тато запропонував роботу в Швейцарії, в Альпах. Там, повинен відкриватися готель і він запропонував мені зайнятися цим.

— Йдіть зі мною, будь ласка. Знаючи тата, боюсь, що хтось постраждає. — прошу друзів і ті без зайвих слів покидають машину.

Відчинивши хвіртку своїми ключами, зайшла в двір і ахнула. Багато змінилося. Зліва від доріжки було викопано величезний басейн, довжиною десь із десяток метрів. Праворуч від доріжки з'явилася велика альтанка з мангалом. Поруч із ними велика дачна гойдалка. Ох ти ж їжачки... і це ще всередину не заходила.

До речі про це, відчинила двері в будинок і зайшовши тихо через сплячу дитину на руках сказала:

— Тату, я вдома. — мене ніхто не почув.

Роздягнувшись і відзначивши, що в передпокої нічого не змінилося, я з моральною підтримкою ззаду та ангелом на руках пішла до вітальні. Там й виявила батька, що сидить у кріслі, з комп'ютером на колінах. Побачивши мене, він підскочив.