Глава 1

Через два роки після прологу:

— Еллі, ну все, все, тихіше. Зараз ще трохи й тітка Аня з дядьком Артемом нас із тобою заберуть. — хитала на руках малечу та стежила, щоб наші речі не вкрали. Моя сумка з ручною поклажею і величезна валіза малютки.

Ми стояли біля входу до аеропорту та мерзли. Дочка вже хникала, ну звичайно – вже час годування, а друзі все ніяк не приїжджали. Еллі дивилася на мене своїми карими очима та невдоволено хникала. А я стрибаючи від холоду, корчила їй пики.

— Дашка! — закричала дівчина в натовпі та замахала рукою.

— А ось і тітка Аня. — сказала я дитині й знову закачала її, вона вперто хотіла їсти і хоч ти трісни, але її треба погодувати.

— Привіт! — підстрибнула поруч зі мною подруга та потягла руки до моєї дівчинки. — А хто тут такий маленький? Мікаела така маленька?

— Привіт. — я обійняла подругу. — Артеме! Привіт. — усміхаюся і дивлюся в очі найкращому другові.

З Артемом я знайома з пелюшок. Жили по сусідству, в одні іграшки грали, навчалися в школі разом. Лише університети обрали різні. Я пішла в готельно-ресторанний, а він на кредити та фінанси. У себе в універі я знайшла Аньку, яка вже як рік одружена з моїм найкращим другом. Ось так.

— Привіт, як долетіла? — запитує друг і мене відразу відпускає.

До цього тримало почуття, ніби я тут зайва. Півтора роки провела у Франції. Зараз повернутися додому, до Києва, дуже не звично. Через кілька годин, мені доведеться приїхати додому, після довгої відсутності та зустрітися з татом, його дружиною Ольгою та шкідливим зведеним братом. Ось через останнього я і полетіла під приводом того, що батько запропонував місце в готелі в Парижі. А по-справжньому все куди банальніше, бігла від сім'ї, яка не повинна була знати, що я на четвертому місяці вагітності.

— Даша? — злегка смикає мене за плече Артем.

— Так, все гаразд, просто задумалася. У вас можна в машині Еллі погодувати? А то інакше вона нам доїхати не дасть. — болісно усміхнулася йому.

— Звичайно. — пожвавилася Анька й трохи спокійніше сказала. — Тем, почекай поки тут, а я Дашку до машини відведу та повернуся. — розумниця моя, все розуміє.

Аня дітей не мала, вона сама як дитина. Але коли потрібно, виявляє чудеса кмітливості. І зараз також. Подруга зрозуміла, що мені доведеться повністю зняти верх, бо на мені був боді. Цілком закоханими очима, подруга повела мене до машини, а сама так і дивилася на дитину, яка вже починала вередувати.

— Заздрю я тобі, Дашка. — сказала подруга й зняла машину з сигналки.

— Чому? — не зрозуміла відразу і відчинила дверцята машини.

— У тебе така квіточка дочка. — знизала вона плечима та посміхнулася. — То що, ти говоритимеш Руслану, що це його дитина?

— Ні й навіть думати не хочу, що він зробить, якщо дізнається, що маю дитину від нього. — мотаю головою. — Влазь, допоможеш.

— Е-ні. — тягне подруга зі сміхом. — Молоко тут лише в тебе. Я нічим не поможу.

— Допоможи роздягнутися. — буркаю та підсуваюсь до протилежних дверцят. Подруга відразу стає серйозною і дивлячись мені в очі питає:

— Ти не зробила операції? — заперечно хитаю головою. Анька все ж таки залазить у машину й зачиняє дверцята. — Даша, ти чого? Тобі лікар давав гарні прогнози, чому ти не зробила операцію?

— Лікаря підкупили. — зло мукаю я і смикаю застібку зимової куртки.

— У сенсі, підкупили? — очманіло дивиться на мене вже як рік Чернова Ганна Іванівна та допомагає стягнути рукав курточки.

— У прямому. — коротко кидаю, а потім прошу спокійно. – Ань, давай не зараз.

— Добре. — киває подруга та знову допомагає стягнути ще один рукав, цього разу кофти.

— Як у вас справи? — не піддаючись поганому настрою, питаю й все ж таки розстебнув боді годую малютку.

— Все потихеньку. Артем часто в роз'їздах, ти ж його знаєш, не може всидіти без роботи. Та й я намагаюся не відставати. — хмикає подруга.

— Завалилася папірцями?

— Живу в офісі. — уточнює вона, а я заливисто сміюся.

— Хто ти така та куди ти поділа мою Аньку? — а й справді, це зовсім не та подруга, яку я бачила, коли виїжджала.

Залишаючи її в обіймах кращого друга, я бачила шалену дівчинку, яка зовсім не любить роботу, вона була розпещена багатими батьками. А зараз її просто не впізнати. Спина як у солдатика, макіяж акуратний, одягнена в спідницю олівець, і схоже реально постійно працює. Коли виїжджала, дала Артему всі назви клубів, де любить зависати моя подружка. Той присягав мені, що все буде добре, і я можу спокійно поїхати. Ой, як мені тоді смішно було, бо я чудово знала свою подругу і те, як вона любить тусити.

— Зізнайся. — змовницьки простягла. — Він тебе закодував?

— Ні. — сміється Чернова й махає рукою. — Я все ще та Аня, просто у вихідні. — посмішка на її обличчі була від вуха до вуха. Боже, як я сумувала за своїми друзями.

— Ну-ну. — хмикаю та чую, як Артем вкладає валізи в багажник. — Закрий, ненормальний, холодно.

Через п'ять хвилин, мала задрімала та я дала її на руки подрузі. Сама ж стала акуратно одягатися, щоб ненароком не викликати біль. Посттравматичний остеонекроз головки плечової кістки, штука дуже болюча, особливо якщо ти відмовляєшся від лікування через вагітність і не лягаєш під ніж вчасно.

— Вона так на тебе схожа. — подружка дивиться на обличчя моєї сплячої доньки та видихає трохи повільно. — І на тата схожа.

— Аню, прошу тебе. Давай ти вдаси, що не знаєш хто її батько. — закочую очі та застібаю куртку.

— Але ми ж чудово знаємо хто її тато. Ти ж дура, сама написала по батькові – Русланівна.

— Ага, а в графі батько прочерк. — парирую та забираю Еллі на руки.

— Дівчатка, ви все? Я тут зараз задубію. — двері відчиняються і незадоволений голос друга долинає з вулиці.

— Залазь, тільки не кричи й дверима не стукай, а то маля заснула. — почувши мене, друг дитинства дочекався поки його дружина перелізе на пасажирське, а потім акуратно зачинив двері та перебрався на сидіння водія.