Прогол

Я сиділа в парку на лавці. Навколо осінь, краса. Жовті, помаранчеві, подекуди червоні дерева, йшли в ряд по алеї. Любувалася і чекала на свого хлопця, який вже мав прийти...

— Підкажи котра година. — звертається до мене чоловік, що сидить навпроти.

— Без двадцяти три. — обізвалась я. Подивилася на чоловіка уважніше. Гарний, дуже привабливий. Але мій Костик все одно для мене номер один. Та й видно, що хлопець навпроти когось чекає.

— Дякую. — і ніби розмова закінчена, але. — На скільки спізнюється?

— На сорок хвилин. — стало ніяково... — А твоя?

— Півтори години. — Він зітхнув. Але мені чомусь не здався його голос втомленим і змученим довгим очікуванням. Навпаки. Здавалося, він цим бавиться.

— Думаєш прийде? — питаю, розумію, що я не прийшла б.

— Не знаю. А твій?

— Повинен.

Чоловік усміхнувся та уткнувся в телефон. Хах, а я його й не помітила. Навіщо тоді питав час? Може, не місцевий? По обличчю не скажеш. Красивий брюнет з акуратно підстриженою бородою виглядав спокійно. У нього під кофтою бугрилися м'язи, було видно, що хлопець годинами пропадає в тренажерці. Він у мене асоціюється зі Сміливцем з улюбленого мультфільму «Смурфики».

— Мила, вибач, що запізнився! — голос мого Костика я скрізь впізнаю. Мій об'єкт обожнювання, обійняв ззаду й прямо перед обличчям виявилися мої улюблені жоржини. Треба ж. Моє ти сонце. — Я заїжджав по це. — дарує мені букет квітів. Вдихаю запах і мало не падаю від солодкого аромату.

— Дякую. — усміхаюся йому.

— Пішли, я забронював нам столик у твоєму улюбленому «Фенікс». — він б'є мене по попі, і беручи за руку йдемо куди він поведе.

*****

— Ало?

— Привіт, Дашуня. Приїдь додому. Я хочу тебе дещо з ким познайомити. — голос тата став бальзамом на душу. З Костиком ми посварилися і зараз мені хотілося відволіктися.

—Добре, тату. Я скоро буду. — усміхаюся й кладу трубку.

Батько – найкраща людина в моєму житті. Найдбайливіший, найкрасивіший і люблячий тато на світі. Станіслав Роксаневич. Це ім'я знали всі на районі. А про наше життя знала вся вулиця. Ми жили в двоповерховому будиночку в престижному районі міста. Мама з татом розлучилися, коли мені було вісімнадцять. Вони дочекалися мого дня народження і наступного дня пішли до РАГСу. Пізніше дружно розпили пляшку Мартіні та розійшлися, як у морі, кораблі. Я до останнього сподівалася, що вони жартують. Мама завжди була приколісткою й цілком могла підбити тата на такий жарт. Але час минав і нічого не змінювалося. З того часу я ненавиджу свій день народження. Тільки потім дізналася, що мати знайшла собі іншого чоловіка й зараз живе з ним. Ну, як живе, вона весь час десь, але не вдома. Тому важко сказати, що вона живе взагалі в цьому місті. То в Парижі укладає важливу угоду, то в Мексиці домовляється із постачальниками, то просто відпочиває на Багамах. Саме через її часті відлучки я і залишилася жити з батьком.

Але не шкодую. Я дуже люблю тата й чудово все розумію. Мені було страшно, що йому буде самотньо і тому залишилася, не стала знаходити роботу та з'їжджати. Залишилась із ним. Він далі мене забезпечує, подарував машину. Влаштував до університету, який я закінчую цього року. Тато має свою компанію та його часто не буває вдома, можна подумати, що його кохана – це робота. Але я звикла.

Під'їжджаючи до будинку, помітила незнайомий джип перед хвірткою. Відразу зрозуміла, що це машина нашого гостя, тому не стала загострювати увагу. Заїхала в двір і попрямувала в бік будинку. У передпокої зняла з себе літню курточку та крикнула голосніше:

— Тату, я вдома. — у нас це щось на кшталт традиції. Хоча всі й чують двигун машини, все одно коли прийшов, повинен сповістити.

Пройшла у вітальню й зупинилася в дверному отворі. На дивані сиділа гарна шатенка середніх років і мені здалося, що вона нервує. Поруч із нею сидів мій батько і, як мені здалося, теж нервував, а ще стискав руку жінки. А в кріслі сидів хлопець, на вигляд трохи старший за мене. З бородою. А я його так одразу й не впізнала, це ж той із парку.

— Привіт, люба. Дозволь представити тобі мою нову дружину та твого зведеного брата.