Розділ 6

В ресторані повно відвідувачів і ми з дівчатами зашиваємось. Я як новачок, ледве встигаю виконувати замовлення. Добре, що сьогодні працюю разом з Тонею і вона часто допомагає, підказує.

Хоч з Ромою ми помирились, але від підробітку я не відмовилась. Хто знає, що буде через декілька місяців? Раптом він знову психане і залишить мене? Більше я не можу розраховувати на Рому на сто відсотків. Це не його дитина і він не зобов'язаний її тягнути.

- Соломіє, за сьомим столиком нові відвідувачі, іди обслужиш їх, - звертається до мене адміністраторка залу, як тільки я присіла на хвилинку відпочити.

Робота без вихідних дається в знаки, я почуваюсь стомленою і вижатою, мов лимон. Вже понад тиждень я ходжу на ці підробітки у всі вільні дні. Найгірше, це після важкої зміни у ресторані, котра затягується до дванадцятої години ночі, зранку виходити на роботу у готель. Останніми днями я почала тупити ще більше ніж наша Олександра.

- Іду, - стомлено зітхаю і прямую в зал.

Тут грає тиха спокійна музика, гарно одягнені пари мило спілкуються і смакують вишуканими стравами. Якщо чесно, я їм заздрю. Як хочеться ось так присісти за стіл і відпочити.

До сьомого столика треба йти через весь зал. Не маю звички роздивлятись обличчя відвідувачів, тому помічаю тільки молоду пару. Підходжу ближче і кидаю на чоловіка швидкий погляд, перш ніж глянути у записник. Він сидить до мене спиною і уважно вивчає меню.

- Доброго вечора, ви вже визначились із замовленням? - говорю ввічливим голосом і розтягую губи у посмішці.

Тулю ручку до записника в очікувані відповіді. Але чую лише тишу. А потім:

- Соломія? Що ти тут робиш?

Впізнаю тонкий дівочий голос і переводжу погляд на красиву блондинку. Олександра дивиться на мене широко розкритими здивованими очима. От халепа, ще не вистачало її зустріти. Тепер прийдеться пояснювати, нащо я підробляю. Та коли повертаю голову до її супутника, щелепа моя відвисає. Навпроти Олександри сидить Стас і прискіпливо дивиться на мене, відклавши меню у сторону.

- Так, мені теж цікаво, - промовляє спокійно.

Он воно як. Зустрічається з нашою Сашею, недалекою і трохи тупенькою. А зі мною лише раз переспав і забув. Невже я гірша за неї. Ще й від дитини відмовляється. Звичайно, проводити час з легковажною дівулею легше, ніж брати на себе відповідальність.

- Працюю, що не бачите? - відповідаю досить агресивно.

Мене бісить вся ця несправедливість. Я може теж би виглядала так прекрасно, як Олександра, якби мала надійну підтримку і не доводилось би тоді працювати без вихідних.

- Я щось не розумію? - мружить Стас очі. - Я тобі мало плачу, чи що? Тобі не вистачає грошей? Могла б сказати.

- Все ви добре знаєте про мої справи, Стасе Дмитровичу, - ціджу крізь зуби саркастично. - І гроші в майбутньому мені не завадять. Зараз все таке дороге.

Він трохи ніяковіє і відводить погляд. Невже совість прокинулась? Навряд чи. Може просто не хоче, щоб я розповіла його пасії, що нас з ним поєднує. Нехай не хвилюється, не буду.

- У тебе фінансові проблеми? - дивується Олександра.

Вона має схвильований вигляд. Невже переживає за мене? Сумніваюсь.

- Поки що в мене все гаразд, - вимушено їй посміхаюсь. - Але хто знає, що буде в майбутньому. Краще перестрахуватись.

- Ох, Соломіє, ти в нас така відповідальна, - зітхає мрійливо дівчина. - На жаль я б так не змогла. Це треба мати силу волі пожертвувати вихідним, щоб піти на другу роботу.

- Так, - згідно киваю і зиркаю на Стаса. Він знову втупився у меню, наче його нічого не стосується. - То що, вирішили, що будете вечеряти?

Поки записую замовлення намагаюсь триматись легкою і веселою. Повертаюсь на кухню з важкістю на душі. Чомусь зустріч з цією парочкою вибила мене з рівноваги і тепер я почуваюсь нікчемною.

Поки готується замовлення, обслуговую інші столики. Намагаюсь якнайдалі оминати ту частину зали, де сидить Стас.

Зустрічається з Олександрою. Просто не вкладається в голові. І головне, ніхто про це не знає. Не хоче розголосу? Чому?

Згадуються його слова на корпоративі, він казав, що ми ідеальна пара — власник готелю і адміністраторка. Власник той самий, а от адміністраторку можна легко замінити.

Коли настає час нести замовлення, я перехоплюю Тоню.

- Тонь, можеш мене виручити, - благаю її. - Віднеси до сьомого столика замовлення. Будь ласка.

- Що сталось? Вони тебе ображали? - хмуриться подруга. Інколи попадають різні клієнти.

- Ні, - мотаю головою. - Просто там люди, яких я не хочу бачити.

- Хто ж тебе так схвилював? - її очі блищать цікавістю.

- Там мій бос з коханкою, - неохоче зізнаюсь.

- Той самий, від якого ти залетіла? - округлює очі.

- Так, - понижую голос і оглядаюсь, чи не слухає нас хтось з колег. - То ти допоможеш мені? Вони мене дратують і не хочу їх бачити.

- Гаразд, - погоджується, - хоч гляну, хто в нас такий влучний стрілець.

На її недоречний коментар закочую очі. Тоня, як будь-яка подруга, хоче бути в курсі усіх подій.

Поки вона виконує моє прохання, стою біля входу в зал і спостерігаю через віконечко дверей. На щастя люди трохи вже розсмоктались і я маю вільну хвилинку. Мені погано звідси видно, але бачу, як Тоня мило спілкується зі Стасом. Так, наче вона його знає. І це мене насторожує.

- Твій бос виявляється нашим постійним клієнтом, - заявляє Тоня, коли повертається з пустою тацею. - Він часто до нас приходить. Не раз з новою дівчиною. А він виходить ще той жеребець.

- І не кажи, - кривлюсь. - А з цією дівчиною ти його вже бачила?

- Так, останнім часом він тільки з нею буває, - хмуриться і задумано зиркає на мене. - От негідник. Зробив дитину і живе собі в своє задоволення. Навіть нізащо не думає.

- Він має право, я не претендую на його допомогу, - знизую плечима.

- А варто було б, - суворо ричить на мене. - Він не обідніє, якщо допоможе фінансово. Тобі ж важко. Ще й Рома ненадійний, не зрозуміло, що від нього чекати.