27 Аня

Останні тижні перетворюються на суцільне випробування. Організм вирішує відігратися за весь пережитий стрес із повною жорстокістю: ранковий токсикоз стає моїм щоденним супутником, сил катастрофічно бракує, а робота за стійкою рецепції дається все важче. Я помиляюся в документах, плутаю записи пацієнтів, і лише завдяки мовчазній підтримці Марини мене досі не оштрафували.

Сидячи в черговий раз в ординаторській і дивлячись на свої руки, я чітко усвідомлюю: повна дупа з грошима — це ще м'яко сказано. Кредит висить важким каменем, зарплати ледве вистачає на комуналку та найнеобхідніші вітаміни, а здутий, вологий ламінат у квартирі й стіни, що смердять пліснявою, абсолютно не готові до появи дитини. Мені доведеться робити ремонт, купувати ліжечко, коляску... На що? Жити так далі — це шлях у нікуди.

І головне — я тепер знаю, що він вільний. Марина перевірила все через спільних знайомих та закриті бази: розлучення Єгора Громова з Лізою офіційно завершено, жодних законних перешкод більше немає. Він багатий, успішний і, зрештою, це його дитина теж. Чому я маю тягнути цей хрест сама, приречивши малюка на злидні? Не через суд же потім вибивати з нього аліменти й доводити батьківство?

У середу я збираюся з духом, беру відгулу на кілька годин і їду до його офісного центру. Серце калатає десь у горлі, коли я дивлюся на високу сучасну будівлю зі скляним фасадом. Я вже підношу руку до дверей, але мене охоплює такий дикий, паралізуючий страх, що ноги буквально приростають до асфальту.

«Куди ти лізеш? Хто ти для нього? Він бізнесмен, а ти — просто випадкова дівчина з вулиці, яка прийшла просити грошей!» — шепоче мій внутрішній голос.

Я лаю себе останніми словами за слабкодухість, розвертаюся і тікаю до маршрутки, проклинаючи власну боягузливість.

Але до п'ятниці ситуація загострюється остаточно. Увечері я розумію: далі тягнути не можна. Якщо я зараз не зроблю цей крок, то втрачу останній шанс. Я знову зриваюся і їду до його офісу, але приїжджаю запізно — охоронець каже, що Єгор Сергійович уже поїхав додому.

Розгублена й розчарована, я виходжу на зупинку біля дороги і дістаю телефон. Набираю Марину.

— Марин, я не встигла... Я знову злякалася, — шепочу в трубку, ледь стримуючи сльози.

— Так, стоп, відбій паніки, — рішуче командує подруга на тому кінці дроту. — Слухай сюди. Наша клініка періодично співпрацює з їхнім холдингом по корпоративному страхуванню. Дай мені хвилину, я зараз нібито від імені адміністрації медцентру зателефоную в їхню приймальню й попрошу уточнити адресу для надсилання офіційних закритих документів.

Я затамовую подих. Проходить хвилі п'ять, що здаються вічністю, перш ніж мій телефон знову дзвенить.

— Готово! — переможним голосом каже Марина. — Записала? Новий заміський котедж, селище «Сосновий бір», вулиця Лісова, 14. Він якраз щойно туди поїхав. Аню, це твій шанс!

Не даючи мені часу на роздуми, вона скидає дзвінок.

Я дивлюся на екран із занотованою адресою. Руки тремтять, але рішення вже прийнято. Я сідаю в перший же приміський автобус, що під'їжджає до зупинки.

За вікном пропливають темні силуети вечірнього лісу й розмиті вогні заміських трас. Автобус висаджує мене на зупинці біля заїзду в елітне котеджне містечко. Я йду пішки вздовж високого металевого паркану, вдихаючи вологий вересневий повітря, змішаний із запахом хвої.

У цей момент з темряви дороги лунає потужний гул двигуна. Фари чорної «Панамери» вихоплюють мене з темряви узбіччя. Машина різко гальмує, зупиняючись у кількох метрах.

Я застигаю на місці, прикриваючи очі від яскравого світла. Двері автомобіля відчиняються, і на дорогу виходить Єгор.