26 Єгор

Цей тиждень приносить дивне, майже нереальне відчуття свободи. Ліза нарешті підписала фінальні папери про розлучення — після того, як незалежні аналізи в «Авіцені» остаточно розбили в пух і прах її брехню про смертельну хворобу, а мої юристки пригрозили судом за шантаж і тиск. Вона зникла з мого життя так само гучно й брудно, як і жила в ньому, залишивши після себе лише порожнечу в гардеробній та випалену пустку замість шлюбу.

Щоб остаточно закрити цю сторінку, я вирішую кардинально змінити обставу й нарешті купую загородній будинок у тихому, закритому котеджному містечку поблизу соснового лісу. Простір, тиша, свіже повітря — саме те, що потрібно, щоб зібрати думки до купи після років токсичних скандалів.

Але замість омріяного спокою мій мозок починає видавати дивні, лякаючі фокуси.

Усе починається у середу вранці, коли я стаю на червоне світло світлофора на розі центрального проспекту. Броньоване скло «Панамери» відсікає гул великого міста, але мій погляд раптово чіпляється за сусідню смугу. У вікні старенької «Тойоти», що зупиняється праворуч, мелькає знайомий силует.

Я різко повертаю голову. За кермом сидить незнайома жінка в окулярах, але на пасажирському сидінні...

Кучеряве, яскраво-руде волосся, зібране в недбалий пучок, і тонкий профіль дівчини, яка вистрибнула з-за рецепції в «Авіцені». Вона на секунду повертається до мене, і мені здається, що вона навіть махає рукою — точнісінько так, ніби намагається привернути увагу.

Я кліпаю, струшуючи навадження, і нахиляюся до лобового скла, щоб розгледіти краще. Але загоряється зелений світлофор. «Тойота» різко зривається з місця й густим потоком машин зникає за поворотом.

— Марення, — бурмочу я собі під ніс, втискаючи педаль газу. — Ти просто перепрацював, Єгоре. У кожної другої дівчини зараз фарбоване руде волосся.

Але наступного дня настрій стає ще більш тривожним.

Близько полудня я під'їжджаю до нашого офісного центру. Піднявшись на третій поверх до свого кабінету, я відкладаю документи й підходжу до панорамного вікна з чашкою кави, щоб на хвилину перевести подих. Мій погляд випадково падає на відкриту гостьову парковку внизу.

І тут у мене ледь не випадає чашка з рук.

На сірому асфальті парковки, біля самого краю клумби, стоїть вона. Тендітна постать у світлому пальті. Кучеряве руде волосся вибивається з-під шарфа, а обличчя бліде й напружене. Вона дивиться просто вгору — туди, де на третьому поверсі стою я. На секунду на її обличчі з'являється розгублений, зляканий вираз, вона наче хоче зробити крок уперед, але потім різко затуляє рот рукою, розвертається і швидко-швидко йде між припаркованими машинами, зникаючи за рогом сусідньої будівлі.

Я застигаю біля скла, відчуваючи, як у грудях повільно й важко стукає серце.

Вона. Це знову вона. Та сама дівчина з клініки. Але що їй потрібно? Чому вона вже вдруге за тиждень з'являється там, де я є? Чи це якесь божевільне переслідування? Чи, може, мій власний розум грає зі мною злий жарт, домальовуючи образи незнайомки з минулого на кожному кроці?

У п'ятницю ввечері параноїдальний стан досягає піку.

Я повертаюся до свого нового заміського будинку вузькою лісовою дорогою, де вздовж узбіч густіють темні сосни. У світлі фар на мить вимальовується постать на зупинці громадського транспорту — тендітна фігура в пальті, світле обличчя і те саме мідно-руде волосся. Вона повільно повертає голову в бік моєї машини, ніби чекаючи на мене.

Я різко гальмую, відхиляюся назад і дивлюся у дзеркало заднього виду. За мить у променях стоп-сигналів дорога залишається абсолютно порожньою. Жодної душі. Лише сірий вересневий туман стелиться поміж мокрими стовбурами дерев.

Я б'ю долонею по керму, відчуваючи, як по спині повзе неприємний холодок. Я що, сходжу з розуму? Чи мене справді переслідує привид із минулого, який нагадує про ту фатальну помилку, коли я дозволив їй зникнути на світанку?