23 Єгор

З силою стискаю кермо «Панамери», аж пальці німіють, а шкіра на суглобах біліє. У салоні панує задушлива, парфумна тиша, від якої до вечора завжди починає розриватися голова. Поруч, на пасажирському сидінні, тихо схлипує Ліза. Вона раз у раз витягує зі своєї фірмової сумочки мереживу хустинку й демонстративно прикладає її до ідеально підфарбованих очей.

Ця вистава триває вже третій день — відтоді, як я прямо й без натяків поклав на стіл у вітальні папери про розлучення.

— Єгоре, ти безсердечний монстр... — її голос лунає тонко, вишколено-драматично. — Я ж казала тобі, мені не можна хвилюватися! Лікар сказав, що будь-який стрес для мене зараз — це вирок! А ти змушуєш мене їхати через усе місто в якусь незрозумілу приватну клініку, ніби я якась брехуха!

— Лізо, досить, — проціджую я крізь зуби, не відриваючи погляду від вересневої дороги, по якій двірники розмазують дрібну передвечірню мряку. — Якщо твій «приватний лікар» із комерційної лабораторії за один день поставив тобі діагноз, від якого людей кладуть у реанімацію, то ми просто перевіримо це. У нормальному медичному центрі. З незалежною лабораторією та професором, який не бере хабарів за красиві довідки.

— Ти мені не віриш! Ти шукаєш привід, щоб викинути мене на вулицю! — вона резко повертається до мене, і в її очах спалахує не так біль, як отруйна, розлючена впертість. — Після всього, що я для тебе зробила?! Після стількох років?! Ти просто знайшов собі когось! Зізнайся! Хто вона?!

— Перестань верзти дурниці, — сухо відрізаю я.

Усередині в мене все вигоріло. Ліза роками майстерно маніпулює мною, моїм почуттям обов'язку та суспільним статусом нашого шлюбу. Але оголошення про «тяжку, невиліковну хворобу» акурат у день, коли вона отримала позов про розлучення — це вже перебір навіть для неї. Я занадто добре знаю свою дружину. І занадто добре знаю, як купуються медичні висновки у клініках її подруг.

Саме тому я обрав Медичний Центр «Авіцена» — велику, авторитетну приватну клініку, де головним лікарем працює мій давній знайомий. Направлення підготовлено особисто для нас, а в лабораторії я розраховую бути присутнім під час забору крові від початку й до кінця, щоб виключити будь-які «помилки» чи підтасовки.

Повертаю на парковку біля сучасної скляної будівлі клініки. Ліза вискочує з машини першою, гучно зачиняє двері й зупиняється на ганку, склавши руки на грудях. Вона всім своїм виглядом демонструє глибину своєї образи.

— Я не піду туди, Єгоре! Це приниження!

— Ти підеш туди, здаси аналізи, і якщо твій діагноз підтвердиться, я оплачу найкраще лікування в Європі й залишуся поруч стільки, скільки треба, — підходжу до неї, беру під лікоть міцною, залізною хваткою й тягну до скляних дверей. — Але якщо це чергова брехня — ми підписуємо папери сьогодні ж увечері. Зрозуміла?

Вона висмикує руку, але все ж іде слідом за мною, щось злостійно шиплячи під ніс.

У холі медичного центру панує звична тиша: м'яке світло світлодіодних ламп, запах антисептика й тиха класична музика з динаміків. За високою стійкою рецепції зазвичай сидить кілька адміністраторів у біло-блакитній формі.

Підходжу до центральної стійки, паралельно витягуючи з кишені піджака телефон, щоб набрати головлікаря.

— Доброго дня. Нам призначено до професора Ковальова на шосту годину, — кидаю я, навіть не піднімаючи очей від екрана.

— Доброго дня... — починає дівчина-адміністратор ліворуч, але її голос раптово зірвається на легкий фальцет.

Чую різкий шелест паперів, квапливий стукіт підборів по глянцевій плитці й бічним зором помічаю спалах вогняно-рудого волосся, зібраного в акуратний пучок на потилиці. Руда постать у медичному халаті буквально вискочує з-за стійки й миттєво зникає за важкими пластиковими дверима службового коридору, що ведуть до лабораторій.

Мимовільно піднімаю голову.

Спина дівчини зникає за матовим склом за частку секунди. Усе, що я встигаю помітити — це витончений силует, гнучка статура й той самий яскравий, теплий відтінок рудого волосся, який неможливо сплутати ні з чим.

У грудях на мить щось стискається. Дика, майже божевільна думка пролітає в голові, але я тут же силою заштовхую її назад.

«Нісенітниця. Що б вона тут робила? Це просто схожа дівчина. Мало у місті рудих дівчат?»

Але десь у глибині душі, під товщею втоми та роздратування, знову ворушиться той спогад. Теплий запах осіннього лісу, тихий, тремтячий голос і м'які, трохи вологі від сліз губи. Дівчина з тієї вересневої ночі, яка зникає, не залишивши навіть імені, лише розбитий кришталевий замок мого власного спокою.

— Єгоре! Ти мене взагалі чуєш?! — різкий голос Лізи повертає мене в реальність. Вона стоїть поруч, роздратовано стукаючи носком брендового чобота по підлозі. — Адміністратор чекає на твоє прізвище! Ти що, заснув чи знову про свої акції думаєш?!

Повільно повертаю голову до дівчини, яка залишилася за стійкою. Вона дивиться на мене трохи злякано, тримаючи в руках бланк реєстрації.

— Перепрошую, — сухо мовлю я, перехоплюючи погляд на двері коридору. — Прізвище Громов. Нас мали попередити.

— Так, Єгоре Сергійовичу, зачекайте хвилинку, професор зараз звільниться, — дівчина швидко застукотить по клавіатурі.

Повертаюся до вікна, за яким густішає вереснева темрява. Витягую цигарку з пачки, але згадую, що перебуваю в клініці, і ховаю її назад у кишеню. Чомусь серце калатає швидше, ніж зазвичай. Я знову й знову перекручую в голові той короткий спалах: руде волосся, швидкий крок, легкий переляк у русі.