22 Аня

Після ганебної втечі Льоші в моєму житті нарешті настала відносна тиша. Але ця тиша була надто крихкою. Наступного дня на роботі Марина відразу помітила моє нове, майже нерухоме заціпеніння. Вона мовчки випила зі мною чаю, а в обідню перерву просто зачинила двері ординаторської зсередини.

— Аню, ти досі мовчиш, — м'яко, але наполегливо почала вона, присуваючи стілець ближче. — Я розумію, що Льоша — це минуле, і слава богу, що ти його виставила. Але давай повернемося до майбутнього. Ти... батькові дитини сказала?

Я зітхнула й опустила очі на свою чашку, нервово бгаючи паперову серветку.

— Сказала Льоші, що вагітна. А йому... ні. Нащо?

— Як це — нащо?! — Марина навіть сплеснула долонями. — Аню, ти взагалі себе чуєш? Попереду аналізи, УЗД, ліки, декрет, дитячі речі... Ти сама ледве зводиш кінці з кінцями, а від рідних чекати підтримки чи навіть доброго слова взагалі не доводиться — ти ж знаєш, як мама з братом до тебе ставляться! Цей чоловік має знати. Він повинен брати участь! Повинен платити аліменти, зрештою! Це його дитина так само, як і твоя!

— Марино, це була одна ніч, — тихо, майже пошепки промовила я, відчуваючи, як щоки палають від сорому. — Він не якийсь мій хлопець. Це... просто випадковість. Багата, недосяжна випадковість.

— І що з того?! — Марина зсунула брови. — У багатших чоловіків і відповідальності має бути більше, а не менше. Ти не повинна гордо тягнути цей хрест сама. Де він живе? Ти знаєш його номер?

— Номера немає... — я важко зітхнула, розриваючи серветку на дрібні шматочки. — І де живе... я пам'ятаю лише туманно. Я була в такому розібраному стані того вечора. Пам'ятаю тільки елітний новобуд за містом, закрите котеджне містечко біля соснового лісу. Але точно вулицю чи номер будинку... ні.

Марина кілька секунд уважно дивилася на мене, а потім рішуче звелася з місця й схопила свою куртку.

— Так, збирайся. Зміни закінчуються за двадцять хвилин.

— Куди?! — злякалася я.

— Поїдемо туди й освіжимо твову пам'ять. На моїй машині. Мені треба, щоб ти показала хоча б район. Якщо ми знайдемо те містечко, далі буде легше.

— Марино, ні, це дурість! — намагалася віднекатися я, але колега була непохитна. Вона буквально виштовхала мене з ординаторської, не приймаючи жодних заперечень.

За годину її стара «Тойота» вже котилася передмістям. Вересневий вечір швидко згасав, обгортаючи загородню трасу сирою передвечірньою темрявою. Вздовж дороги розтягнувся густий сосновий ліс, а під колесами шелестіло мокре, опале листя. Моє серце калатало десь у горлі. Чим ближче ми підпадали до знайомих поворотів, тим сильніше мене охоплювала паніка.

— Оце село за поворотом? — питала Марина, вглядаючись у сутінки крізь двірники, що змивали дрібну вересневу мряку. — Чи далі, де котеджні селища?

— Наче далі... — мовила я, притискаючись лобом до холодного скла. — Там була велика чорна брама з кованими візерунками й охорона. І високий паркан...

Ми проїхали один котеджний масив, потім другий. Усе здавалося однаковим у цьому вечірньому тумані: однакові дорогі паркани, високі туї, закриті залізні ворота. Я крутила головою, намагаючись вхопитися бодай за якусь деталь, але пам'ять видавала лише уривки — відблиски люстри, запах дорогого парфуму й високу постать Єгора.

— Ну що? Перевіримо оцей поворот? — Марина повернула кермо праворуч, і машина повільно покотилася вздовж довгої огорожі.

— Марина, я не знаю! — раптом вибухнула я, відкидаючись на сидіння й закриваючи обличчя долонями. — Я не пам'ятаю! Усе це здається однаковим! Я почуваюся якоюсь дурепою!

— Анюто, спокійно, — лагідно сказала Марина, притишуючи хід. — Ми просто шукаємо...

— Та що ми шукаємо?! — у моєму голосі з'явилися сльози відчаю й некерованого роздратування. — Що ми йому скажемо, навіть якщо прийдемо на КПП?! «Добрий день, тут живе Єгор, з яким я провела одну ніч? Передайте йому, що я вагітна»?! Ти уявляєш, як це виглядає зі сторони?!

Марина мовчала, лише співчутливо поглядала на мене.

— До того ж... — я важко ковтнула клубок, що підкотив до горла, і нарешті вимовила те, що найбільше пекло мене зсередини, — він одружений, Марино.

Автомобіль різко зупинився на узбіччі. Марина повернулася до мене з виряченими очима:

— Що?.. Він одружений?!

— Так! — гірко вигукнула я. — У нього є дружина. Я бачила... Я для нього — просто випадковий епізод, помилка! Ти уявляєш, що буде, якщо я влізу в його родину зі своєю вагітністю?! Він подумає, що я шантажистка, яка хоче вимагати гроші! Або його дружина розтопче мене! Мені не потрібні його мільйони, мені не потрібні суди чи приниження! Я сама вирощу цю дитину! Повертаймося додому, благаю тебе...

Марина довго дивилася на мене. Її першопочатковий запал згас, поступившись глибокому жалю. Вона зітхнула, простягнула руку й міцно стиснула мої тремтячі пальці.

— Добре, Аню. Заспокойся. Ми повертаємося.

Вона розвернула авто. Я дивилася у заднє скло на мокрі сосни й темну браму котеджного містечка, що повільно розчинялися у вересневій пітьмі, переконана, що назавжди залишаю цю історію позаду.