21 Аня

Наступний тиждень минає для мене у дивній, незвичній метушні. Після того розливу сліз і шоку в ординаторській усередині мене ніби клацнув якийсь тумблер. Спогад про ритмічний, прискорений стукіт маленького серця на екрані УЗД став моєю головною опорою. Я більше не маю права розклеюватися чи забувати про себе, бо тепер відповідаю не тільки за власне виживання.

Марина стримала обіцянку: вона сама підібрала для мене комплекс якісних вітамінів для першого триместру та фолієву кислоту з аптечного складу клініки. Тепер кожен мій ранок починається не з порожньої кави на голодний шлунок під нервове прокручування новин, а з обов'язкового сніданку. Я змушую себе їсти: вівсянка, відварені яйця, свіжий сир, бодай через силу, переборюючи легкі напади нудоти. Поруч із тарілкою завжди стоїть велика склянка чистої води та кілька різнокольорових капсул. Я вчуся слухати свій організм, лягати спати раніше й не зважати на нескінченний потік побутових негараздів.

Але спокій триває ненадовго. У четвер увечері, коли я стою біля плити й варю собі простий овочевий суп, у коридорі раптово лунає різкий, вимогливий дзвінок у двері.

Я здригаюся. Гостей я не чекаю..

Дзвінок повторюється — довше, нахабніше. Потім лунає звук ключів, що намагаються прокрутитися в шпаринці, і сухий металевий клац. Замок не піддається.

— Аню! Відкривай! Що за приколи?! — лунає з-за дверей роздратований голос Льоші.

Серце миттєво прискорює хід, але це вже не той панічний страх, що раніше. Це сухе, холодне роздратування. Одразу після потопу в квартирі  я викликала майстра і  разом з краном за останні копійки змінила серцевину замка. Я просто не хотіла, щоб він у будь-який момент вдирався в квартиру, як до себе додому.

Я підходжу до дверей, але не поспішаю відкривати засув.

— Льошо, йди геть, — кажу я максимально спокійно, спираючись рукою об одвірок. — Тобі немає чого тут робити.

— Ти що, замок змінила?! — його голос за дверима зривається на обурений фальцет. Він кілька разів гучно шарпає за ручку. — Ти взагалі з глузду з'їхала? Я прийшов залиштки своїх речей забрати й нормально поговорити! Відчини негайно!

— Твої речі всі зібрані в коробки біля дверей на роботі, можеш забрати їх там, — відрізаю я. — А нам немає про що говорити. Усе вже сказано.

— Аню, ну досить дурити! — його тон раптово змінюється, стає награно-м'яким, з тими самими слизькими нотками, якими він завжди намагався загладити свої провини. — Ну вибач, погарячкував я тоді. Ну з ким не буває? Мені теж важко, грошей немає, нерви здають... Давай заново все почнемо. Я ж бачу, як ти караєшся одна в цих злиднях. Тобі ж сім'я потрібна, нормальний чоловік поруч.

Я мовчу, лише міцніше стискаю губи. Скільки разів я велася на ці порожні обіцянки? Скільки років вірила, що він зміниться, знайде роботу, почне дбати про мене?

Розуміючи, що тиша за дверима затягується, Льоша вирішує зайти з «козирів». Він видає коротку, самовдоволену посмішку, яку я буквально відчуваю крізь дерево дверей:

— Ну що ти здулася, Анюто? Я ж знаю, чого ти насправді хочеш. Ти ж про дітей постійно торочила, про сім'ю... Ладно, я думав про це. Якщо ти так сильно хочеш — я готовий. Давай помиримося, і я, так і бути, спробую зробити тобі дитину. Ну, щоб ти заспокоїлася й перестала строїти з себе ображену царівну.

Ці слова пробивають мій самоконтроль, мов раптовий постріл. «Спробує зробити дитину». Як подачку. Як спосіб прив'язати мене до себе остаточно, щоб я й далі тягнула його на своїй горбині!

Усередині мене закипає такий пекучий, нестримний гнів, якого я від себе навіть не очікувала. Я різко повертаю засув і висмикую двері на себе.

Льоша стоїть на порозі — у своїй розтягнутій куртці, із самовдоволеним виразом обличчя й руки в кишенях. Але побачивши мій палаючий, сповнений зневаги погляд, він мимовільно робить крок назад.

— Ти... ти зовсім глухий чи просто дурний, Льошо? — моя мова лунає чітко, карбуючись у тиші під'їзду. — Які «спробуєш зробити»?! Мені не потрібні твоє співчуття й твої подачки. І дитина від тебе мені поготів не потрібна!

— Ой, та ладно тебе... — він незграбно усміхається, намагаючись пропхнути ногу між дверима й одвірком. — Кому ти розказуєш? Кому ти ще потрібна будеш, крім мене, з твоїми боргами й приблудною сімейкою?

— Я вагітна, Льошо, — випалюю я йому просто в обличчя, дивлячись прямо в очі.

Він замирає. Його посмішка повільно сповзає, замінюючись дурнуватим подивом.

— Що?.. Що ти плетеш? Яка вагітність?

— Звичайна. Справжня. Я вагітна, — повторюю я повільно, насолоджуючись тим, як витягується його обличчя. — І дитина — не твоя. Батько цієї дитини — багатий, впливовий і справжній чоловік.

Льоша кілька секунд стоїть, кліпаючи очима. Потім на його обличчі з'являється крива гримаса. Він пирхає, вибухаючи коротким, нервовим сміхом:

— Ха! Ну ти й вигадала! Багатий і впливовий? Від кого, від святого духа?! Ти з кабінету на рецепцію додому повзаєш, які багаті чоловіки?! Ти просто хочеш мене розвести, щоб я бігав за тобою й благав! Не сміши мене, Аню!

— Ти думаєш, це казка? — я спокійно дістаю з кишені кофти білий папірець із роздрукованим протоколом УЗД, який взяла сьогодні в клініці, і буквально тицяю йому під ніс. — На, подивись. Термін сім тижнів. Маткова вагітність. Серцебиття є. Порахуй тижні, Льошо. Коли ми з тобою востаннє спить? Два місяці тому? Враховуй, чия це дитина.

Льоша хапає папірець, його очі гарячково бігають по строчках із печаткою нашого медичного центру. Він бачить дати, бачить термін, бачить моє ім'я.

І в цей момент до нього нарешті доходить. Це не блеф. Це не вигадка.

Його обличчя миттєво наливається багровою, потворною люттю. Жодної м'якості чи бажання «помиритися» більше немає й у помині. Вся його слизька маска спадає, оголюючи звичайну, дріб'язкову гниль.

— Ах ти... — він буквально здавлює протокол УЗД у кулаці, перетворюючи його на зім'яту грудку. Його очі наливаються кров'ю, а голос зривається на скажений оскал на весь під'їзд: — Ах ти шльондра повійницька! Тварюка! Поки я там житло шукав, на ноги намагався стати, ти під якихось папиків лягала?! Нагуляла від першого-ліпшого грошовитого кобеля, а мені тут казки розказуєш?!