20 Аня

Я виходжу зі службової вбиральні, не відчуваючи під собою підлоги. Біла пластикова смужка із двома яскраво-червоними лініями лежить у моїй зчепленій до білизни суглобів долоні. Марина стоїть прямо навпроти дверей, і їй навіть не потрібно запитувати — одного погляду на моє бліде, як крейда, обличчя вистачає, щоб зрозуміти все без слів.

Вона мовчки бере мене за лікоть, вихоплює тест із моєї руки й кидає його у відро для сміття, після чого впевнено тягне за собою темним коридором клініки.

— Ходімо, — тихо, але не терпляче каже вона. — Зараз як раз вікно між пацієнтами у Наталі Вікторівни. Треба подивитися на УЗД, що там і який термін.

— Марин, ні... Зачекай, я не можу, — белькочу я, намагаючись опиратися, але ноги відмовляються слухатися. Думки хаотично б'ються об череп: «Які діти? У мене борги, злидні, мати з братом, які висмоктують останні копійки, і Льоша, який кинув мене напризволяще... Як я можу когось народити?»

Але Марина не слухає. Вона відчиняє двері кабінету ультразвукової діагностики, тихо про щось шепочеться з лікарем, і вже за хвилину мене укладають на кушетку. Холодний, слизький гель на животі змушує мене здригнутися. У кабінеті напівтемрява, тільки монітор апарата світиться блідо-блакитним сяйвом.

Наталя Вікторівна — досвідчений, сухий і прагматичний гінеколог — мовчки водить датчиком по моєму животу. На екрані з'являються сірі зернисті плями, у яких я абсолютно нічого не розумію.

— Так, дівчата... — нарешті озвучує лікарка рівним, буденним тоном. — Маткова вагітність. Плідне яйце в матці, термін близько шести-семи тижнів. Все відповідає нормі.

Вона натискає кілька клавіш, і на весь кабінет раптово розливається ритмічний, швидкий звук.

Тук-тук-тук-тук-тук...

Це звучить як крихітний моторчик. Швидке, часте, живе серцебиття.

Мене мов струмом пробиває від потилиці до п'ят. Це маленьке життя всередині мене прямо зараз подає свій перший голос. Сльози, які я так довго стримувала, гарячими струмками бризкають із очей і стікають прямо в волосся на скронях.

— Анюта, ти ж розумієш свою ситуацію? — Наталя Вікторівна витирає датчик серветкою й повертається до мене із прагматичною, дещо прохолодною посмішкою. — Ти молода, не заміжня, наскільки я знаю. Термін ще маленький, переривання можна зробити медикаментозно, без операцій і складних наслідків. Якщо не плануєш — можемо заповнити документи й перервати все на цьому тижні.

«Перервати. Зробити аборт».

Цинічні, буденні слова лікарки лунають у моїх вухах мов вибух бомби. Секунду тому я самісінька з розпачем думала про те, що не в стані тягнути дитину, що моє життя — це суцільна фінансова прірва. Але зараз, коли мені прямо в очі пропонують знищити це маленьке серце, що тільки-но стукало на моніторі... мене накриває дикий, панічний, первісний жах.

— Ні! — я майже кричу, різко сідаючи на кушетці й закриваючи живіт долонями, ніби захищаючи його від усього світу. — Ні, ні за що! Ніякого аборту! Я не буду цього робити!

Наталя Вікторівна лише знизує плечима: — Як знаєш, моя справа — запропонувати варіанти. Збирайся.

Тремтячими руками я витираю гель серветкою, злізаю з кушетки й на дерев'яних ногах виходжу в коридор. Марина йде слідом. Побачивши мою реакцію, її зазвичай суворе обличчя пом'якшується. Вона заводить мене в маленьку ординаторську, зачиняє двері на замок, наливає склянку теплої води й примушує сісти на диван. Вона більше не дивиться на мене як на колегу — у її очах з'являється щира, майже материнська турбота.

— Пій, Аню. Тихо, заспокойся, — вона сідає поруч і бере мої крижані долоні у свої теплі руки. — Пробач Наталі, вона черства, як і більшість хірургів. Ти вирішила залишати?

— Я... я не можу вбити це серце, Марин, — голосно ридаю я, уткнувшись обличчям у її плече. — Я так лякалася, коли вона це сказала! Але я не знаю, що мені робити... Я в повному розпачі.

— А як же Льоша? Ви ж тільки розійшлися... Він знає?

— Це... це дитина не від Льоші, — згасаючим тоном зізнаюся я, опускаючи очі. Сором пече щоки, але ховати це більше немає сил. — Сексу з Льошею вже давно не було.Його звати Єгор. Це була якась божевільна помилка... Секс був захищеним, я була впевнена! Але, мабуть, щось пішло не так... Я навіть не знаю його прізвища, Марин! Не знаю, де його шукати, та й він цинічний, багатий чоловік, йому це точно не потрібно.

Марина мовчки слухає мене, не засуджуючи й не перебиваючи. Вона лише міцніше стискає мої пальці.

— Я зовсім сама, — тихо кажу я, витираючи сльози. — В мене борги... Як я вирощу дитину сама? На що житиму в декреті?

Марина зітхає, обіймає мене за плечі й твердо каже:

— По-перше, ти не сама. Ти працюєш у клініці, де тебе цінують. По-друге, я особисто поговорю з головним лікарем. Всі ведення вагітності, аналізи, УЗД та скринінги для тебе будуть абсолютно безкоштовними — ми оформимо це через службові пільги. По-третє, ти будеш працювати стільки, скільки зможеш, а ми допоможемо зі змінами й підробітками, щоб ти зібрала гроші.

— Марин... — я здивовано дивлюся на неї крізь сльози.

— Не губися, Анюто, — усміхається вона тепло. — Діти — це не кінець світу, це початок. Якщо Бог дав тобі цю дитину, навіть за таких дивних обставин — значить, ти впораєшся. А ми в клініці підставимо плече. Зрозуміла?