19 Аня

Наступний робочий день у медичному центрі перетворюється для мене на справжнє випробування. Світло від люмінесцентних ламп над рецепцією здається занадто яскравим, а запахи дезінфекторів та кави з ординаторської викликають підступний, гарячий спазм десь під ребрами.

Я все ще свято переконана: це наслідки дикого стресу. Постійні нерви через борги, розрив із Льошею, приниження від брата й матері, вогкість у квартирі — будь-який організм від такого дасть збій. Те, що апетит зник, а цикл затримується вже на казна-скільки, здається цілком логічним результатом мого виснаження.

Ближче до обіду, коли я роздруковую карти пацієнтів для гінеколога, шлунок знову різко скручує. Я гарячково схоплююся зі стільця, прикриваючи рот долонею, і буквально вибігаю в службовий туалет. Мене знову нудить — боляче, сухо, до сліз в очах.

Коли я виходжу до раковини й спираюся тремтячими руками про вологу стільницю, двері відчиняються. До вбиральні входить Марина — старша медсестра й моя єдина хороша приятелька в клініці. Вона мовчки дивиться на моє бліде обличчя, зеленкуватий відтінок шкіри й синяки під очима, а потім подає мені паперовий рушник.

— Аню, це вже третій раз за тиждень, — тихо, але суворо каже Марина, згортаючи руки на грудях. — Ти ледь на ногах тримаєшся. І не розказуй мені про зіпсований сир чи гастрит. Ми, між іншим, у медичному центрі працюємо. Ти гінекологічний тест коли востаннє робила?

Я нервово пирхаю й витираю губи рушником, роздратовано хитаючи головою:

— Марин, ну ти чого? Який тест? По-твоєму, у мене інших проблем немає?

— Та звичайний! Хоріонічний гонадотропін або хоча б смужка з аптеки. У тебе всі симптоми на обличчі розписані: ранкова нудота, сонливість, блідість. І затримка, про яку ти минулого тижня обмовилася...

— Марин, припини! — перебиваю я її, намагаючись надати голосу впевненості, хоча всередині все стискається від дивного лихоманкового страху. — Це просто виснаження. Ти ж знаєш, як важко мені дається розрив із Льошею. Я не спала нормально вже два тижні! Та й взагалі... Сексу у нас із Льошею не було після минулих місячних. А це було ще коли! Відтоді ми тільки й робили, що скандалили, а потім він зібрав речі й пішов.

— Аню... — спробувала заперечити Марина.

— Що «Аню»? — я сумно й виснажено посміхаюся, викидаючи паперовий рушник у смітник. — Я скоріше повірю в ранній клімакс від цього нервового зриву або у виразку шлунка, ніж у вагітність. Зачаття від повітря ще ніхто не вигадав. У мене просто здають нерви й гормони через стрес з грошима та ремонтом. Все, ходімо, бо там пацієнти чекають.

Я виходжу з туалету першою, намагаючись викинути дурні слова Марини з голови.

Слова про «зачаття від повітря» ще лунають у моїй голові, але всередині вже зароджується лихоманковий, крижаний хробак сумніву.

З Льошею сексу справді не було. Але ж... він був. З тим красивим, незнайомим чоловіком. 

Думки починають гарячково плутатися. Ні, це ж абсолютно неможливо! Я ж чітко пам'ятаю той ранок і ту божевільну ніч. Вони ж не були настільки п'яні, щоб наплювати на все на світі й забути про елементарну безпеку! Секс точно був захищеним, він подбав про це... Чи ні? А що, якщо бар'єр підвів? Що, якщо в темряві й пристрасті щось пішло не так, а ми обидва просто не помітили? Серце починає калатати об ребра, як сполохана пташка, від самої лише думки про таку фатальну випадковість.

Поки я стою біля стійки рецепції, заціпеніла від власних здогадок, з коридору повертається Марина. Вона підходить мовчки, із діловим і безкомпромісним виразом обличчя. Не кажучи жодного слова, вона бере мою руку й буквально всовує в долоню біло-блакитну коробочку.

Експрес-тест на вагітність. Підхоплений прямо із запасів гінекологічного кабінету.

— Марин, ти що робиш?.. — пошепки видихаю я, намагаючись повернути їй тест.

— Так, іди в туалет і зроби, — відрізає Марина твердим, нетерплячим тоном. — Не заперечуй, Аню. Я бачу, як ти зблідла тільки-но від однієї думки. Іди зараз же, поки на рецепції немає черги, я тебе закрию. Мені потрібен спокійний працівник, а не дівчина на межі непритомності.

— Воно ж було захищене... — белькочу я скоріше сама до себе, ніж до неї, але Марина лише рішуче підштовхує мене в плече:

— Іди. Три хвилини — і ти будеш знати правду, чи це твій стрес, чи щось інше.

Тремтячими пальцями я стискаю коробочку й знову зачиняюся в службовому туалеті. Процедура займає менше хвилини. Я кладу білу пластикову смужку на стільницю біля раковини й відходжу на крок, спираючись спиною об холодну кахельну стіну.

Затамувавши подих, я дивлюся на електронний годинник на зап'ясті. Секунди тягнуться, мов розплавлена гума. Одна хвилина. Дві.

Крізь сльози, що застилають очі, я наближаюся до раковини й опускаю погляд на тест.

На білій смужці чітко, бездоганно й безжально вимальовуються дві яскраво-червоні лінії.