18 Єгор

Я сиджу у своєму кабінеті біля панорамного вікна й повільно прокручую на моніторі відеозапис із вуличних камер спостереження. Вкотре.

Камери міського спостереження доводять її — мою незнайомку з тієї божевільної ночі — лише до зупинки громадського транспорту на розі вулиці. Вона зникає в дверях першого ж маршрутного автобуса, що під’їжджає до узбіччя. І все. Далі слід обривається остаточно й безповоротно. Встановити її особу чи місце знаходження виявляється просто неможливо: на зупинці немає чіткого ракурсу обличчя, а маршрутка губиться в ранковому трафіку столиці.

Спочатку це залишає гіркий осад. Я щиро шкодую, що упустив її, що не прокинувся раніше, що не встиг запитати хоча б прізвище. Але життя швидко закручує у своєму звичному ритмі: нескінченні бізнес-зустрічі, підписання угод, перевірки на об'єктах, а потім — запланована відпустка за кордоном, яка трохи глушить ці спогади.

Справи та час поступово стирають гостроту того ранку, хоча образ тендітної дівчини із сором'язливим поглядом час від часу все одно виринає в пам'яті.

Увечері я зустрічаюся з друзями в ресторані. Хлопці, як завжди, намагаються розрухати мене своїми розмовами.

— Єгоре, ну ти ж у нас тепер практично розлучений чоловік, вільно дихаєш! — посміхається Сергій, роблячи ковток віскі. — Скільки можна в роботі жити? Тобі вже давно час нову дружину завести. Он у моєї дружини є чудова незаміжня подруга, гарна, із пристойної сім'ї...

— Дякую, Сергію, але я якось сам розберуся зі своїм особистим життям, — віджартовуюся я, крутячи в руках склянку з льодом. — Мені й без нової дружини роботи вистачає вище даху. Хоч виспатися спокійно можу.

Вони співчутливо хитають головами, гадаючи, що я досі переживаю важкі наслідки розлучення й невдалого шлюбу. Але вони навіть не здогадуються, що в моїй голові зараз зовсім не холодна самотність, а один-єдиний теплий спогад про незнайомку, яка зникла на автобусній зупинці.

Попрощавшись із хлопцями в ресторані, я повертаюся додому. Втома за цілий день важким тягарем тисне на плечі, тож усе, чого мені хочеться — це звичайний, міцний сон у власному ліжку.

У будинку панує тиша. Я швидко приймаю душ, скидаю костюм і падаю на матрац, миттєво поринаючи в глибокий сон без сновидінь.

Прокидаюся серед ночі від дивного, неприємного відчуття: хтось торкається мого плеча, а до оголених грудей лине чуже, задушливе солодке тепло. Чиїсь тонкі пальці з довгими нігтями пробираються під ковдру, а біля вуха лунає знайомий, награно-ніжний шепіт:

— Єгорчику... Любий, я так скучила...

Я миттєво розплющую очі й відрухом різко відсахнутися вбік, перехоплюючи чужу зап'ясток.

На моєму ліжку, у напівпрозорій шовковій комбінації, вигинається Ліза. Вона посміхається своєю вираженою, капризною посмішкою, певна, що її поява в моїй спальні серед ночі спроможна вирішити всі проблеми й розтопити будь-яку образу.

— Ти як тут опинилася? — мій голос лунає сухо, грозово й загрозливо низько.

— Ну не будь таким суворим, Єгорчику, — вона простягає другу руку, намагаючись торкнутися моєї щоки, але я жорстко перехоплюю й її. — Я просто зрозуміла, що ми вчинили дурість. Усі ці сварки, розлучення... Це ж така дрібниця! Я пропустила себе повз охорону, вони ж мене знають. Зайшла, вирішила зробити тобі сюрприз... Давай просто забудемо про все й почнемо спочатку?

Вона нахиляється ближче, намагаючись поцілувати мене в шию, але мене від її задушливих парфумів і цієї дешевої вистави починає буквально вертіти. Порівняно з щирістю тієї незнайомки, Ліза зараз здається фальшивою лялькою, яка просто боїться втратити свій комфортний статус і мої гроші.

— Встала й пішла, — відрізаю я, скидаючи її руки зі своїх плечей і різко підводячись з ліжка.

— Єгоре, ти що, серйозно?! — її обличчя миттєво викривляється від образи й подиву. — Я прийшла до тебе сама! Принизилася, пролізла вночі, а ти мене проганяєш?!

— Я сказав: збирайся й геть звідси, — я вказую пальцем у бік дверей спальні, накидаючи на плечі халат. — Між нами все скінчено. Документи на розлучення вже у юристів. Я не збираюся грати в ці ігри.

— Ти пошкодуєш! Ти ще поповзеш до мене! — верещить Ліза, гарячково збираючи з підлоги свої речі та хапаючи сумочку.

Вона вискочує зі спальні, гучно тупаючи підборами по паркету. Я іду слідом, проводжаючи її холодним поглядом аж до масивних вхідних дверей. Як тільки за нею гримає замок, я одразу ж беру до рук внутрішній телефон і набираю пост охорони житлового комплексу.

У слухавці майже миттєво лунає наляканий голос чергового охранника: — Так, Єгоре Олександровичу?

— Ви геть розум втратили? — карбую я кожне слово крижаним тоном. — Чому Елізабет була в моїй квартирі?

— Вибачте, будь ласка... Вона сказала, що ви її чекаєте, показала свій колишню перепустку, ми й подумали…

— Мені плювати, що ви подумали! — перебиваю я. — Щоб від цієї хвилини ніхто — чуєте, НІХТО — не проходив на мій поверх без мого особистого дзвінка. Якщо ще хоч одна жінка опиниться біля моїх дверей без мого відома — ви всі завтра опинитеся на вулиці без виплат. Зрозуміли?

— Зрозуміли, Єгоре Олександровичу! Пробачте, більше таке не повториться!

Я кидаю слухавку. Спати більше абсолютно не хочеться. Повернувшись до спальні, я відчиняю вікно, щоб вивітрити солодкуваті, огидні парфуми колишньої дружини.